Серце гарпії
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-007-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Серце гарпії». Краткое содержание книги:
Авторка роману, вибудовуючи сюжетні лінії, ставить головну героїню в непрості життєві ситуації, в яких не завжди вдається визначити межу, котру не варто переступати задля досягнення результату.
Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.
— Хтось же мусить, ну ви понімаєте… — ніяково коментує він, — зберегти наш культурний спадок для внуків!
Ярка серйозно киває.
— То ви… як то? Краєзнавець?
Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, — сконфужено трохи пояснює господар, — над тим і працює…
Ярка дивиться, куди киває Нестор — на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.
Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.
— А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?
От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?
— Ну, в моїй програмі — навряд, — натхненно бреше гостя. — А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…
Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.
— Як гадаєте, хто убив Приймака?
Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.
— Та я ж развє… я такого не казав!
Ярка гмукає.
— Але ж підозріло, ні? Людина зникає — й ані слуху, ні духу!
— Підозріло, — погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.
Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.
— Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…
Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.
— Погуляємо?
Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!
Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.
— Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.
Ярка скептично гмукає.
— Ви певні?..
— Там зараз нікого немає, — зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.
Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками — ось рама футбольних воріт, ось — рештки тренерської вишки, і ось раптом — кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом — розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.
Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.
— Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… — пошепки мовить він. — Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…
— Так-таки не своєю… — заохотливо мимрить Ярка.
— Да-да! — твердить Нестор. — Ну бо чого б то іще — скажіть! — гуляв селом його неупокоєний привид?
Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!
— Привид?!
Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.
— Ну, сам я не бачив. Але кажуть — пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала — такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…
— «Музика вітру»? — здогадується Ярка.
— О! — тішиться оповідач. — Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда — не видно…