Серце гарпії
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-007-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Серце гарпії». Краткое содержание книги:
Авторка роману, вибудовуючи сюжетні лінії, ставить головну героїню в непрості життєві ситуації, в яких не завжди вдається визначити межу, котру не варто переступати задля досягнення результату.
Гостя підхоплює м’яч, присідає поряд. «М’ячик, ти втомився?» — питає в облупленої гумової кульки. «Втомився, ой-ой-ой, — квилить тонко у відповідь. — Голова закрутилася!».
Ніка раптом всміхається широко-широко, однак очі її не сміються — неспроможні, очевидячки. Виглядає то трохи лячно.
— Ніка, м’ячик заблукав, — каже Ярка, — поклич його додому!
— М’ячик! — слухняно підхоплює мала. — Обідати!
— Давай, гопки! — напучує гостя, підкидаючи кульку.
— Гоп-ки! Гоп-ки! — радіє мала.
М’ячик стрибає з Ярчиних рук, Ніка ловить, і тут врешті сміється, закинувши голову. Ярка підводиться і, стерши гидливу гримасу, обертається до матері. І мало не сахається знову — такою щемкою любов’ю світиться Галин погляд. Ярка швидко підступає та бере її безвільну долоню до рук.
— Ти — хороша людина, Галю, — сповіщає вона. — І чудова мама.
Та ледь не плаче, розчулена, і Ярці стає збіса соромно. Ну а втім, вона ж не брехала! Галя і справді — хороша людина; могла ж відмовитись від дитини іще у пологовому — до речі, більшість породіль так і чинять наразі — а ні, забрала, визнала, і не чоловікові дякуючи, але йому, власне, всупереч. Її Максим, розказує Галя, схлипуючи над чашкою чаю, щойно почав був на ноги ставати, лише справа йому торгова пішла, а тут — таке… Соромився чоловік дитини, соромився перед друзями та сусідами, мовби то яка страмна болячка… Як він на Галю лютився, що не схотіла дитину віддати, мало з дому не вигнав… а все ж не зреклася, не позбулася, а лише за певний час оце виїхала до села, — від тих друзяк та сусідів подалі. В селі їй і справді легше велося — люди тутешні кирпу гнути не навчені, та й не те, щоби знали, в чому біда. «Нічо, вилюдніє…» — казали старші жінки, всміхаючись до благенької. А що діти, бува, зачіпалися, «дуркою» кличучи… ну то що, діти всюди жорстокі, і тому вже ніяк не зарадиш.
Якось так, одне за одне, а спливли за розмовою не година і не дві; аж по обіді згадала Ярка, з чим, крім цукерок, власне, ішла до Галі. Усміхаючись, ляскає себе по чолі.
— Геть забула! Ось послухай, смішне розкажу!
І відтак розказує про ранкову виставу. Галя і правда сміється, однак, почувши про «сучого Приймака» відразу якось похмурніє, стискаючи горнятко. І чого б то? — метикує Ярка.
— Що, зачіплявся до тебе?
Галя підводить заплаканий, прозорий погляд. Блимає розгублено.
— Як знаєш?
Ярка знизує плечима.
— Ти тут найгарніша. Після Маші, звісно.
Галя пирхає.
— Ну певно, Маша — вістівчанська «фам фаталь»… Бідний-бідний Нестор… А Приймак… Якби просто зачіплявся, то іще б нічого. Тільки я дала йому одкоша, а він озлився, став паскудити — то перед сусідами оббреше, то підішле кого, щоб квіти мені потоптали… а то і дитину мені штурхоне, налякає… а воно ж довірливе, мов кошеня… такі-то ми, так, Ніка?
Мала якраз підібралася була до матері, обвила рукою стан, притулилася до плеча. Галя неуважно куйовдить їй чуприну.
— І що тепер? — цікавиться Ярка. — Микола йому писка начистить, ні?
— Йому?! — несподівано сміється Галя, тоді так само швидко обсмикує себе. — А хоча… Не знаю, справді. Немає вже Приймака. Уже рік нема… Кажуть, поїхав до міста.
О, то це той, котрий зник! — розуміє гостя. Уже двоє… ні, троє, отже, були у тім зацікавлені…
— Чи його поїхали, може? — кидає легковажно.
Рука Галі завмирає на доччиному плечі.
— Коли й так, то я не скаржуся.
Ярка вирішує далі не тиснути. Їй же підтримка Галина потрібна, а не підозри… Межи тим, Несторове «странне» почало набувати певної реальної форми. Правда, що з тим роботи наразі невідомо… а втім, і те вже бадьорить, певніше робиться погляд та пружніше — крок.
Чекай, обсмикує себе Ярка, що ж це ти надумала? Втручатися в те, що тебе не обходить? Хто дав тобі таке право?
«Немає права, є можливість», — казав колись генеральний. І, як завжди, в його словах не було нічого лихого.
Дивне ти створіння, серце, — так обстоювати свою незалежність, і так ревно шанувати старшого, в якій би особі до тебе не приходив. Слухати батька, його добрі, поблажливі напучування, а по тім відчайдушно шукати за схожим поглядом, схожою інтонацією — чи не смішно? Для чого? Знову відчути себе у безпеці? Передати відповідальність дужчому за тебе?