Серце гарпії
- Автор: Соколян Марина
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-617-688-007-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Серце гарпії». Краткое содержание книги:
Авторка роману, вибудовуючи сюжетні лінії, ставить головну героїню в непрості життєві ситуації, в яких не завжди вдається визначити межу, котру не варто переступати задля досягнення результату.
— Одного дня… — зненацька хрипко мовить вона, — це погано скінчиться.
Ярка пересмикує плечима.
— Хіба ж угадаєш… — нейтрально відказує вона, і собі запалюючи цигарку. Чого, цікаво, прагне Княгиня?
Ольга обертається до неї, змірює недбалим поглядом.
— А, ясно. Тобі це подобається, так? Іще не награлася?
«До чого це? — метикує Ярка. — Чи хоче дістати від неї свідчення… чого? Полохливості? Нелояльності? Аби потім нажалітися Франку та й позбутися колеги?».
— Хіба це моя гра? — дивується вдавано. — Я лише асистую.
— Ти так гадаєш? — з несподіваним притиском кидає Ольга, тоді, не чекаючи на відповідь, гасить цигарку і виходить з кімнати.
Ярка дивиться на недокурену, зламану у двох місцях «сигарилью», відчуваючи й собі непевний відгомін бентеги. Проте, це їй радше подобається: гра повинна захоплювати — інакше який у ній сенс?
Трохи пізніше того дня в Ольги раптово виникає застуда й гарячка, тож Ярка лишається із Франковим завданням сам-на-сам. Годину по тому вона никає відділом, гризучи нігтя, і тим доводячи Ромка до сказу, а за годину просить аудієнції в керівництва.
— Треба, щоби «Лелітка» дала хабара Завадському! — зловтішно мовить вона.
— Непогано би, — киває Франк, не відриваючись від бізнесового журналу. — Але не в цьому житті.
— Не в цьому, правильно! — ледь не підстрибує Ярка. — Але якщо ми переконаємо Бурчака в тому, що це правда…
Генеральний гмукає і відкладає журнал.
— І як ти пропонуєш це зробити?
Ярка враз втрачає усе своє заповзяття.
— Я?!
Франк позирає глузливо, поправляючи і без того ідеальні манжети.
— А ти гадаєш, для чого я тримаю інформаційний відділ? Для презентацій?
Досі Ярка гадала саме так. А втім… Їй ніколи особливо ті презентації не подобались. Один крок лиш від магазинного вихваляння… А є ж і цікавіші справи!
— Ну, якщо, приміром… — мимрить вона, — якщо директор «Вівчарика»…
— Хто — Шмак?! — сміється генеральний.
Директор «Вівчарика», другого окрім «Лелітки» конкурента «Делекти», звався Василь Шумаков, однак хамуваті його манери та лайливий голос надихнули колег на кумедне скорочення. «Вівчарик» своєю корпоративною культурою походив з минулого століття, отож серйозним конкурентом ніколи не був; Франк часом навіть запрошував Шумакова на вечерю — щире мужицьке панібратство колеги генерального, очевидячки, розважало, і то часом ледь не до сліз.
— Цей розкаже, — єхидно погоджується Франк. — Та ще й так, що на сусідній вулиці знатимуть… Тільки ж голослівне звинувачення як у нас зветься? Ну, не чую!
Ярка присоромлено опускає очі.
— Наклеп…
— От-от! Не те, щоби я був проти наклепів… — замислюється Франк. — Але ти казала, Завадський — джентльмен?
Ярка киває мовчки, дивуючись такому переходу.
— Тож, якщо дама попросить його допомоги… Не відмовить?
— Ну… напевне, — припускає Ярка. — А де взяти даму?
Генеральний сміється довго і щиросердо. Дамою, звичайно, виявляється вона.
Певний час іще займає підготовка до оборудки. Ромка відправляють до комісії з тлустою пачкою непотрібної технічної документації, перед тим упевнившись, що Завадський якраз перебуває на робочому місці. Ромкові наказано пройти, прислухаючись, повз його кабінет — надовго можна й не спинятись, проте засвідчити сам факт телефонної розмови він повинен. Розмова ж вестиметься з представницею «Лелітки», принаймні, так повинен вважати Завадський. Насправді ж, говоритиме Ярка, навчена та напучена Франком.
— Пане Завадський? — тремким голосом питається вона. — Це вас турбує Тетяна, асистентка Марії Михайлівни… з «Лелітки», так…
Тетяну Ярка бачила раз чи два на якихось фахових заходах; була то насправді тремка, мов бадилина, молода жінка, з повсякчасно змученим, зацькованим поглядом. Не солодко велося їй під орудою тої Марії Михайлівни, очевидячки, — та і справді, директриса «Лелітки» за бажання на будь-кого могла нагнати страх й дрож.
Зіграти асистентку було неважко — затинатись побільше, шморгнути раз чи два від жалю до себе, нікчемної, та й благати, мов ті нетутешні.
— Марія Михайлівна дуже турбується про нашу пропозицію… ви розумієте, це я готувала… а так, дякую! То вона каже, як раптом нам відмовлять — моя провина! — то вижене! А знаєте, як його нині роботу важко знайти… так, ой, ну так, сувора! Ну то я… власне, якщо можна якось посприяти… якщо є щось таке, що ми можемо зробити, аби ви поставилися, ну… як-то… більш прихильно… Що ви кажете? Ні? Ой ні, як же ж я…