Урізька готика
- Автор: Москалец Галина Васильевна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-29-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Урізька готика». Краткое содержание книги:
Юліан відзначив про себе, що той трохи нервується. Мав уроджений страх перед аристократами, та й не потрафив би догодити їм поводженням, бо де мав його навчитися? До того ж був чутливою натурою, одразу відчував ставлення до себе, і се йому мусило добре боліти. В Америці, чув, на таке не зважають. То демократична країна, не те, що набундючена стара Європа. Юліан мав купу різних рекомендацій, які теж мусив показувати скрізь у Старому світі. Проте найліпше рекомендувала його камера в дорогому шкіряному футлярі, біла сорочка з краваткою-метеликом, а часом шовкова хутка на шиї й артистичний капелюх, коли йшлося про романтичну клієнтуру. Натомість Влодко мусив доказувати кожному, що він чесний корабельний агент, а не шахрай. По тім, як справа була залагоджена, на клієнта налітали круки, що торгували нерухомістю, а Влодко умивав руки. Він досі не був у Гамбурзі, звідки відпливали на кораблі в незвідані краї його жертви, й не міг відчути їхнього страху і розпачу. Не знав, що багато з них спочине на дні океану, зашиті в парусину, особливо, малі діти.
— Цікаво, чого він не спить уночі? От що я хотів би знати… — мовив Влодко, відчиняючи хвіртку коло брами з залізного пруття. — Або він — пияк, або тут якась романтична історія.
— Безсоння, — відказав Юліан. — Таке буває внаслідок контузії, або просто пережитого. Я цілком міг його сфотографувати на фронті. Був би гарний привід, щоб почати розмову. А пуста цікавість, щоб ти знав, призводить до неприємних випадків.
— Слухай, Юліане, це просто візит ввічливості. Нам конче треба замельдуватися[148] у найповажнішої особи на селі.
— Вистачить залишити візитівки у дворецького й не лізти в гості.
— Ти думаєш, буде інакше? Дідько з ним, аби лиш не заважав робити діло!
Вони пішли алеєю, що була чомусь незаметена, всипана мокрим тьмяно-золотим листом. Складалося враження, що ніхто не чинитиме їм перепон. Але насправді служба була шокована. Одні казали:
— То — перебрані поліціянти.
А інші:
— От нерозумні! Чим усе це скінчиться для них?
З вікна за ними стежила ключниця, панна Емілія. Вона сказала до Леонтія, який чистив рушницю по ситному обіді:
— Маєм гості!
— А крий тебе сила Божа! — роздосадувано вигукнув дворецький.
— Не бійся, то не великі пташки.
— Але й не зовсім малі, - придивившись до постатей нежданих гостей, буркнув Леонтій, згадавши шокуюче прибуття нового господаря. Тоді його врятувало тільки чуття на панську породу. З пана не може бути хама, як і з хама — пана. — Вже йду.
Він зашпилився[149] на всі ґудзики, взяв на голову капелюха й послинив вуса, аби трималися відповідної форми. Голова в нього була вже сива, а вуса лишалися чорними. Попри все Леонтій забув, а панна Емілія ніколи не дозволяла собі дивитися на ноги мужчин, взути для повної паради чоботи, й пішов відчиняти у повстяних капцях. В домі усі в такі взувались, аби не тривожити пана дідича. Леонтій помалу відчинив двері й став на верхній приступці сходів. Груди старого вояки напружились і випнулись так, ніби на них мчав загін турків.
— Чим можу служити, панове?
Влодко одразу знітився.
— Чи може прийняти нас шановний пан дідич? — спитав Юліан, подаючи візитівку. Влодко мовчки тицьнув свою.
— Пан дідич не приймає нікого.
— Дуже шкода, — мовив спокійно Юліан. — Але, можливо, він знайде для нас трохи часу іншим разом.
Така делікатність трохи спантеличила дворецького, але не зворушила. Пані графиня приймала усіх і була дуже цікава до життя. Зате тільки тепер Леонтій оцінив переваги спокійного життя.
— Прощавайте, панове! — мовив він дещо театрально.
На подвір’ї, незважаючи на полудень, панувала тиша. Тільки з коминів дому, флігеля й прибудови для слуг вився дим.
— От бачиш, — задоволено мовив Юліан, — ми все зробили як слід. Тепер слід чекати запросин, тобто вдавати, ніби ми їх чекаємо. А може, сей пишний дворецький убив пана, і тепер слуги раюють, як миші без кота?
— Добре, що на нас псів не поспускали, — здригнувся Влодко, показуючи на величезного собацюру, що вийшов з буди, брязкаючи довгим ланцом.
— Таке скажеш, — посміхнувся фотограф. — Псів не спускають на уродзоних шляхтичів.
— Знав би ти, що про того дідича в корчмі розказують…
— Але ж ти не побоявся!
— Бо в мене немає злих намірів, і він се мусить відчути.
Юліан здивовано підняв брови.
— Ну, добре, я ще вчора обіцяв показати священику деякі світлини. Заберу й піду.
— А я до корчми. Гадаю, єгомость не дозволить мені виголосити завтра у церкві проповідь. А жаль, бо ми з ним подібні… Він говорить про рай на небі, а я — про рай на землі.
148
засвідчити повагу
149
застібнувся