Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Фэнтези » Урізька готика
Урізька готика - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Урізька готика

Электронная книга - «Урізька готика». Краткое содержание книги:

Дія роману відбувається наприкінці ХІХ століття в Урожі. Таємничі персонажі роману — опирі — живі люди, а не покійники. Вони становлять замкнену і нечисленну громаду селища Винники. Уріж й Винники розділяє Границя, що означає куток між двома селами, де в давнину був цвинтар. На Границі трапляються загадкові смерті, які приписують опирям. Найчастіше це стається з людьми, що опинилися у цій небезпечній місцевості вночі. Іноді вночі, йдучи селом, чоловік зустрічає людей, вітається з ними, але вони не відповідають. Це означає, що він зустрівся з небіжчиками, які не мають права говорити з живими людьми. Усі смерті пов'язані з водою: ріка, дощ, калюжа… Роман написаний за мотивами етнографічного нарису І. Франка.
1 ... 24 25 26 27 28 29 30 31 32 ... 98
Перейти на страницу:

— Як хорий, то мусить чутися трохи нещасним

— Ну… ще кажуть про нього різні речі, але мій чоловік в тото не вірить. Якщо хтось дивно себе поводить, не має то значити, ніби…

У господині скінчилось повітря, і вона замовкла.

— А якби він прийняв мене й погодився позувати, що на те сказала б пані?

— Пан жартує…

— То моє ремесло — вмовляти людей: я — продавець, вони — покупці. Або навпаки. То ви, пані Ривко, кажете, що пан дідич хорий і нещасний?

Ривка була розумною жінкою, як це часто трапляється серед єврейок, і не забарилася з відповіддю:

— Хороба лиш додає нещастя нещасливій людині. Коли у мене вмер перший мій чоловік, я рік не виходила з кімнати, бо дуже його любила. Ми жили у місті, але місто мені стало немиле, навіть ненависне. Я хотіла вмерти. Та батько через рік віддав мене за Лейбу. Якби не зробив того, я би вмерла у тій своїй кімнаті. Я вже ходити не могла. Я так думаю, бо се пережила. А інші того не пережили, тому кажуть різне на пана дідича, хоч він не зробив жадного зла ні жидові, ні християнинові.

— А слуги він має добрі?

— Ще від пані графині лишились: ключниця та дворецький. Вони не сплять уночі, бо так він їм наказав, ні, попросив.

— Отже, має добрих слуг. А що кажуть слуги?

— А що вони скажуть жидам чи простим хлопам? Вони й купують все у місті, не в нас, хоч ми маємо незгірший товар, і дешевший..

— Так, звісно, я забув. Я не надто добре знаю тутешніх звичаїв, бо родом здалека.

— Я думаю, що пан одразу би оцінив того чоловіка, бо має пильні очі. Але все залежить від слуг, а ті не пустять… напевне….

Власне, до цієї розмови з господинею Юліан не мав особливого бажання знайомитися з місцевою аристократією, що до того ж була представлена однією особою. Але тепер подумав, що портрет, ледь окреслений Ривкою, когось йому нагадує. Він мав добру пам’ять на людей, бо запам’ятовував якусь одну рису з характеру чи обличчя, і завдячував цим своєму ремеслу.

Юліан вийшов надвір й зауважив, що небо вже досить розчистило йому дорогу до конче потрібного сонячного світла. Проблема була лиш у тому, що в темній хаті не вдасться зробити без відповідного освітлення портрети. Він збирався працювати виключно на пленері. Стіни хати були обшарпані й не годилися на тло для родинної світлини, а краєвид тієї пори року був надто невеселий. Хіба що накинути на жердку килим або простирадло. Знайшовши вихід, фотограф з легким серцем спустився до річки й пішов за течією. Темні лінії мосту на тлі м’яких обрисів гір нагадували китайську гравюру, і чим вони ставали тоншими, тим разючішою була подібність. Під неяскравим сонцем світилася висхла трава, трохи каламутна вода бігла руслом, вистеленим дрібним камінням. З більшого, очевидно, викладений був мур довкола обох урізьких церков і підмурівок. Втім, це фотографа не надто цікавило: у природі він шукав естетику, а не функціональність. За рікою він помітив дві людські істоти, що шпортались на городі, хоча начебто всі польові роботи були закінчені. То Петро Безуб’як докопував з сином бульбу, чого Юліан не міг знати. Це могло би стати сюжетом для картини: він на одному березі, вони — на другому. Певна річ, об’єктив не міг би охопити такий простір. Так само неможливо зазирнути в душу людини і створити справжній її портрет. Це його трохи смутило: прикро, коли тобі вказують на твоє місце, твою недосконалість. Зрештою, завжди можна знайти щось непомітне й виставити його перед людські очі, щоб чиєсь серце зраділо або засмутилось.

Самодисципліна далася Юліанові, котрий уже двадцять літ тягав на собі знаряддя свого ремесла, досить легко. Ніхто його не розпещував у дитинстві, не заважав, не втримував, що могло викликати відразу до порядку. Він домігся гармонії ремесла й творчої свободи ще й завдяки м’якій вдачі й умінню легко сходитися з людьми. Ця глибока провінція Імперії нічим не нагадувала Європи. Але й Азії не нагадувала так само. Поступ тут спинився, як зупиняється ослаблий від голоду й утоми мандрівець. Спинився, задрімав і марить напівсонними видіннями про кінцеву мету своєї подорожі.

Юліан присів над водою у тому місці, де, певно, був брід: довкола виднілися сліди копит, наповнені водою, ніби уночі або на світанку річку переходили козаки чи гайдуки. Він би не здивувався, якби то були середньовічні лицарі на чолі з королем Артуром, бо руді кущі верболозу приховували міст, а село і поле за річкою опинялись поза часом, і могли належати до якої завгодно доби. Якби він мав із собою камеру, то спробував би зняти небо, хоча це ніколи йому не вдавалось, бо у небі немає контрастів, як в оцьому жовтувато-сірому пейзажі, перетнутому чорною лінією мосту.

1 ... 24 25 26 27 28 29 30 31 32 ... 98
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)