Урізька готика
- Автор: Москалец Галина Васильевна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-29-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Урізька готика». Краткое содержание книги:
— Нічо, котику, нічо, — прошепотів Петро до нього. — Я зараз піду. Не буду тобі заваджати…
Котик зачепив пазурами його за рукав, ніби хотів втримати. Петро полоскотав його за вухом, а потім подумав, що було б, якби зараз хтось застав його під чужим оборогом, і йому стало трохи встидно. Тихо вийшов на дорогу. Хто б не йшов за ним, тепер він уже попереду.
Отець Антоній аж розчервонівся, озираючи світлини, що розкладав перед ним пан фотограф. Вже був завалений цілий стіл, а гість докладав щораз нові.
— Позавчора ви казали, що люди схожі на звірів, — нагадав священик. — Чи я невірно зрозумів? У нас в селі часом дають прізвиська — Ведмідь, Заєць, Воробець. Я з людьми сварюся, аби того не робили, бо то глупство, а ви, культурний чоловік, художник, кажете щось подібне. Не гнівайтеся, я про це вже два дні думаю. Мені здається, що аби пізнати людину, треба дуже довго до неї придивлятись. Вдача не завше проступає на лиці.
— Так, — згодився Юліан, — тільки тоді, коли характер оволодіває її волею. — Ось дивіться, дві пані — одна старша, друга — молодша. Мати й дочка. Мати — досвідчена кокетка, а донька — повна їй протилежність. Перша — хижачка, друга — вівця. Або ці два жовніри[165]. Ніби однакові мундири, однакова муштра, а той, що зліва — страшний картяр, а той, що справа — мамин добрий син.
— По обличчі не скажеш…
— А чіпкий, насторожений погляд, підпухлі повіки…А ця жаліслива міна, безвольні уста? Ні один не годиться для війська, однак першому там весело й цікаво.
— Я думаю, — потер холодні долоні священик, — що на старості, якщо Бог буде до них милосердний, їхні очі пригаснуть і в них не буде вже страху.
— Ви вірно підмітили, отче: ці два жовніри бояться. Тільки страх не минається зі смертю. Вони будуть боятися вже не життя, а смерті.
— А що з ними було далі? Я бачу, що то давні світлини.
— Я зробив копії перше, ніж світлини відіслали родичам додому з іншими речами. Знаєте, як буває на війні…
Священик перехрестився і зізнався:
— Не знаю. Я не був на війні. Шкода хлопців…
— Колись я довго вивчав людину перед тим, я зробити її портрет. Часом тиждень-два ходив, придивлявся, вибирав для неї оточення… Тепер чиню інакше: намагаюсь встигнути до того, як вона прибере собі маску. Світлина все більше розходиться з малярством, хоч колись була його найсумліннішою ученицею, радше імітаторкою. Тепер — се документ. Безжальний і справедливий. Це в салоні я бавлюся в мистецтво, а, коли мандрую, то просто фіксую образи. У мене в голові — усі світлини, що я зробив, і навіть ті, які би хотів зробити. Других я не можу вам показати, але подивіться, отче: се я зробив минулого літа у горах.
Фотограф поклав зверх гори декілька світлин.
— А що то таке?
На одній світлині падала пір’їна: біла на темно-сірому тлі.
— О!.. — тільки й сказав отець Антоній, бо не знав, що таке може бути. Він поклав поруч дві світлини: одну з горою, що ледве проступала в тумані, а другу — з пір’їною. Він не розумівся на мистецтві, штуці, як казали тоді, але міг відчути те, чого не можна обчислити логікою. Тут було дуже багато порожнечі, а весь світ здавався йому переповнений різними предметами. Тому його це так вразило. Він так довго дивився на світлини, що Юліан зрозумів: око священика спочило лише на них. Зрештою, мав довкола себе багато людей, і не тільки людей, і вже змучився від того.
— Я мав би за честь подарувати вам оті дві світлини. У вас гарний смак. Я можу зробити відбитки для себе, тому ці дві світлини будуть і в мене, і у вас. Це — велика перевага фотографії.
165
солдати