Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Вибираючи цитати з поезій неокласиків, що стосувалися самотности й бажання вирватись назовні, Загул підбивав підсумки: «Отака самотність — наслідок одірваности від реального ґрунту, від народу. В наші часи побідна мистецька самотність може перейти в приховану ворожість до „бруду“, до „плебсу“, до того profanum vulgus, що його римський поет Горацій, улюбленець Зерова, „ненавидить“ і „держить осторонь“ од себе. Наші неокласики стоять на подібній позиції відчуження від маси, на позиції оборони перед наступом мас на їхнє „святая святих“, на їх мистецтво, де вони відпочивають душею від „бруду життя“».
1933 року Дмитра Загула звинуватили в націоналізмі і засудили на 10 років концтаборів. Ув’язнення він відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульґа. Там працював редактором газети «Строитель Бама» і літературним оформлювачем в агітбригаді. Після переведення на Колиму, був асистентом фельдшера, помічником маркшейдера, заготівельником деревини, обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків, обмірником забоїв, днювальником у бараку.
Коли термін ув’язнення закінчився, Загулові повідомили, що оскільки жодних розпоряджень з центру немає, йому доведеться залишатись у концтаборі.
Влітку 1944 року він помер на Колимі від паралічу серця.
Володимир Коряк (справжнє ім’я — Волько Давидович Блюмштейн) — керівник кабінету радянської літератури Інституту Тараса Шевченка і один із найбільш послідовних літературних критиків соціологічного методу.
Про нього казали, що має дві душі: одну — котячу, другу — заячу. Він був дрібненький, прудкий, сутулий, вічно заклопотаний. Пристрасний промовець, він вирізнявся тим, що у своїх критичних статтях порівнював легкий і пінистий імпресіоністичний стиль із зашкарублими й пласкими трактуваннями. «Творчість не є певний спосіб пізнання дійсности, — наприклад, цілковито безапеляційно стверджував Коряк. — Часткові наслідки мистецької творчости використовуються, як джерело пізнання суспільної ідеології й матеріяльної дійсности певної доби. Але завдання мистецтва зовсім інше; воно є знаряддям емоційного поширення від людини до людини й на широкі маси клясової ідеології».
30 вересня 1937 року його виключили з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтись проти Радянської влади». 1 жовтня його заарештували. 21 грудня, під час суду йому винесли найвищу міру покарання за контрреволюційну діяльність. 22 грудня Володимира Коряка розстріляли.
Самійло Щупак ще з 1919 року повністю віддався партійній роботі, літературній критиці і пропаганді. Перед письменниками він надавав перевагу приятельським — чи які там були можливі — стосункам з партійниками, був із усіх боків захищений і підмощений, і поводився впевнено й безапеляційно, підстрахований і налаштований войовниче. Його особливо дратував Хвильовий.
«Отже, ми сперечаємось не проти „обличительства“ графоманів, не проти „Европи“, як символу культури. Як символ, слова „Европа“ не забороняється вживати. Але ми викриваємо тов. Хвильового, зазначаючи, що коли „Европу“, як найвищий ідеал Хвильового, збираються вже тепер здійснити, спираючись на ВАПЛІТЕ в спілці з Зеровими, Филиповичами, то це дуже підозріла Европа. Це культура для культури, ренесанс для ренесансу, мистецтво для мистецтва. Це байдужість до проблеми пролетарського ренесансу на Україні. Це націоналістичне захоплення тов. Хвильового».
Арешт Щупака став шоком геть для всіх. У це важко було повірити. Його заарештували 10 листопада 1936 року за постановою військового прокурора диввійськ’юриста Євгена Перфільєва. Через п’ять місяців Щупака звинуватили в участі у контрреволюційній троцькістській організації, яка здійснила вбивство Кірова, у створенні терористичної групи, до якої він начебто вербував молодих письменників.
Закритий суд над Щупаком відбувався в Москві, без залучення свідків, звинувачення й захисту. Він тривав 10 хвилин. Було винесено вирок: вища міра покарання. Щупака розстріляли того самого дня.
Перфільєва, до речі, заарештували згодом також. Підставою стала видана ним попереднього року директива: «…покласти край недостатньо серйозному ставленню до питань арешту, випадкам, коли працівники НКВД пропонують заарештувати „про всяк випадок“, щоб легше було все з’ясувати».
Перелічувати ці смерті можна сотнями й сотнями сторінок. Характери, людські слабкості, любовні історії, пошуки, пристрасті, темпераменти, способи самовираження, боягузтво, відчайдушність, божевілля — однаковий кінець. За невеликими винятками: хтось покінчив життя самогубством, більшість — розстріляно, абсолютну більшість — заморено голодом і вислано на край світу.