Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Можна згадати ще Олександра Дорошкевича, університетського приятеля Зерова, з яким вони багато років були близькими друзями. З розгортанням літературної дискусії Дорошкевич почав роздвоюватись: інстинкт самозбереження нестерпно поманив його в бік партійно-комуністичний, «на позицію пролетаріяту». Ще певний час у своїх виступах і статтях він плутався і висловлював двоякі твердження, не встигнувши перелаштувати свідомість. Його навіть зображено на карикатурі Казимира Агніта-Следзевського: Дорошкевич на малюнку має дві голови, що дивляться в протилежних напрямках. Підпис повідомляє: «Ну й ситуація ж! Аж в’язи болять!»
Дорошкевичеві не допомогли ні виступи проти СВУ й Сергія Єфремова, ні дедалі вправніше використання соціологічного методу. Його почали переслідувати, забороняли друкуватись, усіляко тисли психічно, а в середині 1930-х років вислали на Урал викладати в Педагогічному інституті. Дорошкевич повернувся в Україну перед самою смертю, і активної діяльности більше не міг провадити.
Можна згадати Сергія Пилипенка, голову спілки селянських письменників «Плуг», який вів одну з основних партій наступу на Хвильового під час літературної дискусії. Він не припиняв наголошувати, що жодної вільної конкуренції між письменниками, як того хочуть Хвильовий із Зеровим, не буде, бо цього не допустить партія. Вона ж не відмовиться від протекціонізму пролетарським організаціям у всіх ділянках життя.
Пилипенка виключили з партії, арештували і за тиждень після виголошення вироку розстріляли.
Можна згадати красунчика Валер’яна Поліщука, експериментатора й епатувальника, який називав себе «Філософом із головою хлопчика», писав відверту еротичну поезію і твори для дітей, і начебто жив у вдоволеному трикутнику з двома сестрами — Йолкою і Лічкою Конухес. Він встигав із людьми стати найближчими душами у Всесвіті — як‑от, наприклад, із Тичиною і Хвильовим, і так само встигав розвести з ними непримиренну ворожнечу. Єдина провина, яку визнав за собою Поліщук, коли його арештували і висунули звинувачення — авторство порнографічних текстів.
Його було розстріляно в Сандармоху того самого дня, коли розстріляли Зерова. Тоді, коли розстріляли 1111 в’язнів.
Чому Петров майже не виникає під час «літературної дискусії»?
У ці роки він працює над власними художніми творами: над «Дівчинкою з ведмедиком», «Аліною й Костомаровим», «Романами Куліша». Безперервні перетягування канату, суперечки, памфлети, статті й диспути безпосередньо впливають на постання цих текстів. Можна спекулювати, що Петров-Домонтович відповідає опонентам своїх приятелів-модерністів, конструюючи власні романи. Він грається так само, як граються вони, кривляється, формулює теорії, розмірковує про розвиток культури, цінности, пропонує власне прочитання традиції. Дражнить зашкарублих «народників», роблячи з Костомарова й Куліша безнадійних дитинних диваків і капризних самолюбів. Кепкує з полум’яних гасел комуністів про впорядкованість і лад нового світу, де все «деґенеративне» і «шкідливе» от‑от буде винищено, а залишиться тільки правильне, бадьоре, життєствердне, марксистсько-більшовицьке, робітниче-селянське. Але кепкує, вдаючи власну наївність, загортаючи своє кепкування в кілька шарів. Пересічний критик соціологічного методу, читаючи його тексти, роздратується, клюне на наживку: напише рецензію про те, що твір Домонтовича «не має нічого спільного з ідеологічною установкою пролетаріяту», а світ, показаний у романі, — «не той світ, у якому ми живемо». І не помітить, що повірив у пародію на любовно-еротичний детектив, схрещений із соцреалістичним романом, у колаж із карикатур на героїв Жовтневої революції, страшилок про моральний занепад буржуазії, перелицьованих цитат із творів модних авторів.
Петров-Домонтович мав смак до формалістських прийомів: його художні тексти значною мірою побудовані на цитатах, і бракувало зовсім трохи, щоб він створив текст, що всуціль складався б із прямих чи непрямих цитат інших авторів. Він вводив у свої твори персонажів із текстів інших письменників. Він захоплювався професором-мовознавцем Іваном Огієнком, який написав скрупульозну й розлогу наукову працю і виголосив блискучу доповідь, присвячену наголосу в слові «музика» у поемі «Полтава» Пушкіна. Серед його невтілених задумів була ідея любовного роману, побудованого не на подіях із життя закоханих, а винятково на їхніх снах. «Сни повторюються. Вони лейтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман».