Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Стаття Яковенка починається словами: «Гадаю, що стаття моя викличе жваву дискусію, на яку я сподіваюся».
Стаття справді викликала жваву дискусію. І завершилась 13 травня 1933 року пострілом у скроню. Самогубець вірив, що його смерть порятує інших. Опісля література відійшла на чималу відстань — її складно було розгледіти десь там, на межі лісу. Її витіснили політика, арешти, заслання, розстріли.
Микола Хвильовий відгукнувся на статтю Яковенка власним текстом під назвою «Про „Сатану в бочці“, або Про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян“». Це був перший із серії памфлетів Хвильового на теми розвитку української радянської літератури зокрема і культури загалом. Уже в першому тексті Хвильовий озвучив головні пункти дискусії: «Зеров чи Гаркун-Задунайський? Европа чи Просвіта?»
Його памфлети, пристрасні й густі, розбурхані й не надто дисципліновані, але позначені особливим музичним ритмом, притаманним художній творчості романтика й імпресіоніста Хвильового, були сповнені прямоти, обурення, гумору, пафосу, окличних речень, гасел і діягнозів. Відданий комуніст, Хвильовий жагуче вболівав за розвиток українського радянського мистецтва. Він окреслює весь обшир грандіозних можливостей, які з’явилися після Жовтневої революції. Пише про «азіятський ренесанс», про «вітаїзм»: відродження мистецтва, яке оновить всю загнилу Европу, весь втомлений світ, і візьме свій початок із комуністичної України, яка клекоче живодайними творчими силами. Щоб цей процес по-справжньому розгорнувся, варто розставити крапки над «і», чітко відмежувавши графоманів, борзописців, віршомазів, гаркун-задунайських, безграмотне міщанство, «рідненьку просвіту» в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом, що свого часу була «ідеологом куркульні» від «радянського інтелігента Зерова, озброєного вищою математикою мистецтва». Варто йти слідом за «Зеровими», вивчаючи европейську літературу і навчаючись із неї, для того, щоб поєднати власний талант і вогонь, справедливість комуни з мистецтвом і мудрістю всього світу: «Европа — це досвід багатьох віків. Це не та Европа, що її Шпенґлер оголосив „на закаті“, не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це Европа грандіозної цивілізації, Европа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.».
А водночас, писав Хвильовий, невблаганний у своїй розверзтій чесності — яка вже не мала гальм, щоби стишити хід у єдино можливому напрямку, — українському радянському мистецтву варто відмежуватись від Радянської Росії. Для того, щоб перестати бути Малоросією. «Українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливости Україні виявити свій національний геній». Геть від Москви! Дайош Европу!
З одного боку, він хотів азіятського Ренесансу, з іншого, тут же, негайно, водночас — психологічної Европи.
Справжнє прізвище Миколи Хвильового — Фітільов. Батько — дворянин, учитель і пияк — власник розлогої домашньої бібліотеки, дав синові змогу пізнати світову літературу. Закінчивши чотири класи школи, хлопець покинув навчання й волочився Слобожанщиною та Донбасом, займаючись принагідною роботою: возив вугілля, цеглу, працював вантажником і чорноробом. Коли його мобілізували до армії на початку Першої світової війни, почались три роки «походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті на далеких полях Галичини, в Карпатах, в Румунії». Згодом, у листах до Миколи Зерова він писав, що саме той досвід порушив щось у його психіці, став причиною неврастенії і роздвоєности, галюцинацій і надмірної емоційности, які мучили його впродовж усього життя. Він зізнавався Зерову в листах, що двічі намагався вчинити самогубство: «Словом, достоєвщина, патологія, але застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повертався живим і невредимим: очевидно, боягуз я великий, нікчема».
Він симпатизував українським соціялістам-революціонерам, був членом стихійного загону, який боровся проти режиму гетьмана Скоропадського, але так само не надто вболівав за Директорію. Двічі його мало не розстріляли: одного разу — петлюрівці, іншого — ЧК під Орлом, під час наступу Денікіна на Москву.
Симетрія нездійснених пострілів: два нереалізовані розстріли і два ж невдалі самогубства. Колись це мало нарешті увінчатись успіхом.
З 1919 року він був членом більшовицької партії, мав тісні, можна сказати — родинні — зв’язки з ЧК (його перша дружина була партійним працівником і начебто врятувала Хвильового від розстрілу через якусь провину; сестра працювала в ЧК з 1921), був переконаним, відданим комунаром. Але водночас він — подібно до Шумського — ідентифікував себе як українця. Ще 1917 року він прибув на солдатський з’їзд із двома бантами на грудях: червоним і жовто-блакитним.