Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю
- Автор: Ремарк Эрих Мария
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 978-966-14-9125-9
- Переводчик: Юрий Петренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю». Краткое содержание книги:
Він той, хто бачив війну зсередини. Чиї книги спалювані нацисти. Хто зазнав краху ілюзій та пережив тяжкі роки еміграції… Ерих Марія Ремарк — людина, яка попри всі випробування не втратила жаги до життя та здатності до щирого кохання і справжньої дружби.
«ЧАС ЖИТИ І ЧАС ПОМИРАТИ»
1944-й. Війна добігає кінця. Рядовий Ернст Гребер повертається зі Східного фронту додому у відпустку. Але рідне місто зруйноване бомбардуванням. Розшукуючи батьків, Ернст зустрічає Елізабет… У них обмаль часу. Однак ці кілька днів, що вони провели разом, здатні вмістити в себе все життя. Все їхнє коротке життя і велике кохання, у якого немає майбутнього… Коли весь світ руйнується, коли хтось за тебе вирішує, що тепер — час помирати, так хочеться — жити…
«ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО ТВОГО»
Важки й подих війни змушує їх тікати з нацистської Німеччини. Вони більше не мають ні батьківщини, ні минулого, ні майбутнього. Але, блукаючи передвоєнною Європою, попри острах і злидні вони все ж таки знаходять у собі сили залишатися людьми та не боятися кохати… Люби ближнього твого — сказав Христос. Люби ближнього — повторив Ремарк. Навіть коли навколо суцільна темрява. Особливо тоді.
«ТІНІ В РАЮ»
Багатьом біженцям Америка здавалася землею обітованою, де немає ні війни, ні злиднів. Але де взяти сили, щоб почати життя наново? Вигнанцям, спустошеним тугою за власним минулим, ніде немає місця…
— Послухайте, ви, — сказав він, шаленіючи, — я тут не для того, аби слухати ваші дотепи. Де вісімнадцятий?
Черговий витріщив на нього очі.
— Ану, пустіть мене негайно, а то я викличу поліцію. Вам тут нема чого шукати. У цьому районі провадяться очисні роботи. Вас заарештують.
— Мене не заарештують. Я приїхав з фронту.
— Яка важниця! Ви гадаєте, що тут не фронт?
Гребер відпустив чоловіка.
— Я мешкаю у вісімнадцятому, — сказав він. — Гакенштрасе, вісімнадцять. Тут живуть мої батьки…
— На цій вулиці більше ніхто не живе.
— Ніхто?
— Ніхто. Мені це добре відомо. Я теж тут жив. — Черговий раптом вишкірив зуби. — Жив! Жив! — закричав він. — За два тижні ми пережили тут шість повітряних нальотів, чуєте, ви, фронтовик! А ви, сучі сини, б’єте там байдики! Здорові собі, нівроку, зразу видно! А моя дружина? Отут… — Він показав на будинок, біля якого вони стояли. — Хто її відкопає? Ніхто! Мертва! «Немає рації, — кажуть рятувальні команди. — Завалені терміновою роботою». Розвели достобіса всяких лайняних паперів, бюро, задрипаних керівників, і всіх треба рятувати. — Він нахилив до Гребера своє худе обличчя. — Знаєте що, солдате? Ніколи нічого не второпаєш доти, доки сам не вип’єш гіркої! А коли нарешті второпаєш, буває надто пізно. Отаке-то, фронтовику! — Він сплюнув. — Ви хоробрий солдат з іконостасом на грудях! Вісімнадцятий номер там, насподі. Де оце саме копають.
Гребер відійшов від чоловіка. «Де оце саме копають, — думав він. — Де оце саме копають! Це неправда! Зараз я прокинусь і опинюся в бункері або в погребі якого-небудь російського села, поруч залається Іммерман, Мюкке, Зауер. Це Росія, а не Німеччина, Німеччина ціла, вона в безпеці, вона…»
Він почув вигуки, скрегіт лопат, потім побачив людей на руїнах, що дотлівали. На вулиці з пошкодженого водогону лилася вода. Вона тьмяно блищала при світлі затінених лампочок.
Він зіткнувся з якимось чоловіком, що віддавав накази.
— Це вісімнадцятий номер?
— Що? Ану, забирайтеся геть! Що вам тут потрібно?
— Я шукаю своїх батьків. У вісімнадцятому. Де вони?
— Чоловіче, звідки мені знати? Я що, Бог?
— їх урятували?
— Запитайте в іншому місці. Це не наше діло. Ми лише відкопуємо.
— А тут є завалені?
— Звичайно. Гадаєте, ми копаємо для розваги? — Чоловік повернувся до колони. — Припинити роботу! Тихо! Вільмане, постукайте!
Робітники порозгинали спини. Це були люди в светрах, у білих сорочках із брудними комірцями, у старих комбінезонах, люди в солдатських штанях і цивільних піджаках. Усі в грязюці, обличчя мокрі від поту. Один із них став серед руїн навколішки і почав щось вистукувати молотком по трубі, що стирчала із землі.
— Тихо! — гукнув старший групи.
Запанувала тиша. Робітник із молотком припав вухом до труби. Чути було, як дихають люди й обсипається штукатурка. Здалеку долинало гудіння санітарних та пожежних машин. Чоловік знову постукав. Потім підвівся.
— Вони ще відповідають. Стукають частіше. Мабуть, їм уже бракує повітря.
Він швидко постукав кілька разів у відповідь.
— Швидше, — гукнув старший. — Далі! Тут, праворуч! Треба спробувати вставити трубу, щоб дати їм повітря.
Гребер усе ще стояв біля нього.
— Це бомбосховище?
— Звичайно. Що ж іще? Хто б там, по-вашому, стукав, якби не було бомбосховища?
Гребер проковтнув клубок у горлі.
— Там люди з цього будинку? Черговий протиповітряної оборони сказав мені, що тут уже ніхто не жив.
— Той ваш черговий просто йолоп. Там під землею люди, вони стукають, і для нас цього досить.
Гребер зняв свій ранець.
— У мене вистачить сили. Я допоможу розкопувати. — Він поглянув на чоловіка. — Я повинен. Можливо, тут мої батьки…
— Будь ласка! Вільмане, тут підійшло підкріплення! У вас знайдеться зайва сокира?
Спочатку з’явилися розтрощені ноги. Балка тріснула й придушила їх. Але чоловік був ще живий. Навіть не втратив свідомості. Гребер пильно вдивлявся в його обличчя. Він його не знав. Вони перепиляли балку й підсунули ноші. Чоловік не кричав. Він лише закотив очі, які раптом побіліли.
Розкопали вхід і знайшли ще двох мертвих. Обоє були просто розчавлені. Обличчя сплющилися й нічого більше не виражали. Носів не було, зуби перетворилися на два ряди плескатих зерен, рідких і кривих, немов мигдалини, запечені в булці. Гребер схилився над ними.
Побачив темне волосся. Його батьки були біляві. Мертвих витягли нагору. Вони лежали на вулиці, розплескані та незвичайні.
Зійшов місяць. Посвітлішало. Небо стало блідо-синім, майже безбарвним, і якимсь холодним.