Небезпека рецидиву

Хатинка стояла під велетенською брилою, яка колись скотилася з вершини гори; тулилася до неї так тісно, що здавалося, ніби вона вбудована в камінь. То була низька, нефарбована халупка з темними вікнами. Ані натяку на дим з комина. Жодних ознак життя.

Дощ стікав з дощовика, лився на ноги. Я глибоко вдихнув і рушив до хатини. Двічі погримав у двері. Потім ще двічі.

Ніхто не відчинив. Я відчув полегшення і тривогу водночас. Не прагнув зустрічі з Гансом Ґудвіком, не знав, який у нього психічний стан, а ще добре пам'ятав слова його дружини про вбивство собаки. І про рушницю. Водночас я хотів позбутися цього клопоту, усе з'ясувати й поставити крапку. Я хотів, щоб Карі повернулася додому.

Двері легко відчинилися, коли я натиснув на клямку. Обережно й сторожко я ступив у пітьму, тихо гукнув:

— Агов! Є тут хтось?

Та я знав, відчував: у хатині порожньо. Поступово очі звикли до темряви, і я роззирнувся навколо.

Одна кімната. Двоярусне ліжко в кутку, на нижньому — спальний мішок і брудний одяг. Крихітна кухня з газовим балоном, мийка. Брудний посуд. Рештки їжі в каструлях. На комоді поряд стояла червона пластмасова мийниця з сірою, каламутною водою та з слідами мильної піни на стінках. Уздовж однієї стіни вишикувались у ряд пляшки — купа пляшок. З-під пива, вина і навіть кілька з-під віскі. Під протилежною стіною кімнати стояли лава, стілець і стіл. Кілька книжок кишенькового формату на поличці: Морґан Кейн, Алістер Маклин. Я провів пальцем по книжках, на пучках залишилася пилюка.

Пахло затхлим, спертим повітрям, але я не мав сумніву, що Ганс Ґудвік жив тут останнім часом. Я сів у крісло, побарабанив пальцями по побічниці, міркуючи, що ж його робити. Спробував уявити Ганса Ґудвіка в цій кімнаті, вечір за вечором, при світлі каганця, у товаристві лише пляшок, споминів про мертву доньку і думок про життя, яке втратило сенс. Не дивно, що він запив.

А чи думав він про свою дружину, Ірену, яка сиділа вдома, у порожньому будинку на околиці й пила, теж пиячила в товаристві таких же споминів і голосів, шепіт яких чувся уночі. Двох людей, які мали стати опорою одне одному, так понівечило життя, що вони й самі собі не вміли допомогти.

Через кілька хвилин я почав мерзнути. Підвівся, трохи ретельніше обшукав хатину, проте рушниці не знайшов. Хтозна, коли Ганс Ґудвік сюди повернеться, та й чи взагалі повернеться. І я подався геть.

Їдучи назад, увімкнув на повну потужність обігрівача, але шибки пітніли далі; мокрі, прилиплі до ніг штани холодили шкіру. Я думав про те, що ходжу колом, заповнюю свої дні пустопорожньою суєтою, яка нікуди не приводить. Завтра треба з'явитися на роботі.