Небезпека рецидиву

Мідна табличка на дверях вкрилася патиною, я ледве зміг розібрати, що там написано: «Ганс, Ірене і Майя Ґудвік». Трелі дверного дзвінка тонко відлунювали в глибині помешкання.

Жодної реакції. За якусь мить я подзвонив знову. Двері відчинилися майже відразу.

Я упізнав Ірене Ґудвік, бачив її в суді, хоч тепер вона була без макіяжу і в пеньюарі — об одинадцятій годині ранку! З її погляду я зрозумів, що мене вона також упізнала, однак було в тих очах іще щось. На мить мені здалося — страх.

Жінка мовчала. Я прокашлявся і сказав:

— Не знаю, чи ви пригадуєте мене. Я — Мікаель Бренне. Адвокат у справі… — і мимоволі змахнув рукою, не в змозі вимовити ні імені Альвіна Му, ані Майї.

Вона кивнула.

— Ваш чоловік… вдома?

— Ні.

Я трохи розгубився.

— Можна мені… можна мені ввійти?

Жінка без слова обернулася, рушила в дім, не зачинивши за собою дверей. Я сприйняв це як запрошення, пошкутильгав за нею услід.

Кухня завалена брудним посудом. На робочому столі — трохи ковбасної нарізки, пів буханця хліба, наполовину порожня коробочка йогурту. Рукою вона показала мені на маленький обідній столик з трьома стільцями під вікном.

— Дайте мені кілька хвилин. Кава в кавнику, — кинула мені на ходу.

Повернулась уже перевдягнена в джинси та бавовняний светр, макіяжу не накладала. Лінії її обличчя виявилися більш вираженими, ніж я пригадував. Жінка взяла собі філіжанку на каву й сіла навпроти мене.

Аж тепер я відчув запах алкоголю, перепаленого організмом. Запах перегару.

— Чого вам треба?

Голос її звучав невиразно. Вона не дивилася на мене, не зводила погляду з філіжанки, ніби там могла прочитати відповідь на своє запитання. А я не знав, з чого почати.

— Я… вибачте, що прийшов до вас додому… добре розумію, що ви не бажаєте мене бачити після суду, після всього, що там відбувалося. Не знаю, чи ви розумієте, що я просто виконую свою роботу, важливу роботу в правовій державі… — мій голос тихішав і зовсім згас.

Мої слова не мали для неї ніякого сенсу. Якийсь час ми сиділи мовчки, а тоді я зробив нову спробу.

— Моя поява тут має свою причину. Мушу поговорити з вашим чоловіком. Чи можу… чи міг би я застати його на роботі, а чи прийти сюди пізніше?..

Її погляд був прикутий до кавової філіжанки.

— Не знаю. Я не знаю, де він.

— Ви розлучилися? — обережно запитав я.

Я не здивувався б. Таке горе зруйнувало б будь-який шлюб.

Жінка, не відводячи очей від філіжанки, лише похитала головою. Я зітхнув, почувався загнаним у глухий кут. Тоді, щадячи її почуття, я у загальних рисах розповів, з чим прийшов. Про телефонні дзвінки, листи, камінь, пожбурений у вікно, про вчорашній вечір, коли я впізнав її чоловіка.

— Я можу його зрозуміти… Гадаю, можу зрозуміти, що його спонукало до такого вчинку. Лють і розпач, але…

— Мабуть, не можете, — тихо промовила вона.

— Ваша правда, мабуть, ні… Але так не може продовжуватися. Як би він душевно не почувався, так продовжуватися не може. Мені не хотілось би йти до поліції, проте…