Небезпека рецидиву

Я мав ще й іншу причину, у якій навіть сам собі не наважувався зізнатись. Я бачив Ірене тієї ночі, коли вона ввійшла до кімнати, де Ніна Гаґен поволі мене вбивала. Я дивився на неї, не впізнаючи. Вона стояла немов у сяйві, і видалась мені чорним ангелом. Вона випромінювала якусь містичну, незбагненну силу. Я не забобонний. Я знав, що видиво — результат моєї черепно-мозкової травми, але забути його не міг.

Коли я підвівся — усе ще незграбний і штивний, — Ірене теж встала, щоб ввічливо провести мене до порогу. Тоді я поставив їй остання запитання, про яке невідступно думав, та вирішив про себе не запитувати. Однак раптом передумав.

— Ще одне, Ірене… Альвін… усе, що ви з ним зробили… Як ви змогли? Як ви змогли таке з ним поробити?

Я дивився на неї. Звичайна жінка у звичайній кухні, де весняні сонячні промені пробиваються навскоси крізь фіранки, а знадвору, з сусідського садка, долинають дитячі голоси. Уперше цього пообіддя, а може, уперше відколи я її знав, її погляд був відкритий, без тіні затаєності. Вона вже не мала більше що приховувати.

— То було легко, — мовила Ірене. — Я уявляла, що він заподіяв моїй дитині. Я весь час думала про Майю. Я думала про свою донечку.

Очі її враз наповнилися слізьми.