Ген воїна
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ген воїна». Краткое содержание книги:
Історія військового пілота у зоні АТО (оповідання «Нижче неба»), історія кохання сільського електрика та залізничниці-практикантки на провінційному залізничному переїзді (оповідання «Переїзд») та історія блогера і його розслідування таємниці загибелі своїх батьків через багато років потому (повість «Буенос діас, чіка»). А також — історія однієї сучасної спецоперації, за участі спецпризначенців України та Росії, в зоні відчуження, в якій є й авторська, фантастична, версія того, що насправді сталося на Чорнобильській АЕС майже тридцять років тому (повість «Ген воїна»).
І, як завжди, майже усі герої Руслана Горового мають реальних прототипів. Навіть у повісті, де висувається фантастична гіпотеза. Адже автор як професійний журналіст вкрай обережний зі своїми фантазіями.
— Документи у нього якісь були? — Марічка почала перебирати речі у наплічнику.
— Ні, у нього тільки якесь незвичне татуювання на руці з тильного боку.
Жінка кинула речі, повернулася до тіла і закотила рукав куртки. На руці дійсно було татуювання, що віддалено нагадувало штрих-код, які ставлять на продуктах.
— Гаразд, — жінка дістала мобільник, зробила знімок і натиснула кілька кнопок, — з’ясуємо, хто це. Час є.
Вона повернулася до наплічника. Нічого дивного у ньому не було. Консерви, набої, карта, одяг.
— Це його телефон? — Марічка підняла із землі заплямований кров’ю апарат, у якому посередині зяяла дірка від кулі.
— Його, — підтвердив Василь. — Телефон був у нагрудній кишені.
— Так, — дівчина встала. — Вже нічого не змінити. Пішли розкажеш, як це сталося.
Старий із шумом видихнув із легенів повітря.
— Чого ти, Василю, припини, — Марічка взяла долоні старого в свої. — На війні, як на війні. Я ж попереджала.
— Попереджала, та слова — то одне, а це… — старий хитнув головою в бік мерця, — зовсім інше. Я в житті нікого не побив навіть так, щоб сильно, а тут…
— Будемо сподіватися, що він у тебе перший і останній.
Вони вийшли із сараю і пішли у бік хати.
— А ти впевнений, що він сам був? — жінка завмерла і глянула на старого.
— Сам. Я пройшов його дорогою аж до лісу. Якби не сам, гадаю, мене уже живого точно не було б.
Глава 6
— Усе, поночі далі не підемо, — Анісімов притулився до дерева і глянув на карту. — Ось Новосілки, там ніхто не живе, однак іти туди про всяк випадок не будемо, а ось ми. Сомов, тут десь кілометр праворуч має бути хата лісника, йди перевір, там і заночуємо.
Сомов кивнув і зник у лісових сутінках. Анісімов запалив цигарку, щільно прикрив полум’я запальнички рукою.
— Будеш? — простягнув цигарку Михайлову.
Той узяв цигарку, присів і теж прикурив.
— Перший раз у зоні?
— Звісно, перший, дурницю питаєш, — тихо відповів Михайлов, — це ж не моя земля.
— І то правда. А де бувати довелося?
— Майже всюди, куди посилали. Це у вас конфліктів немає, а у нас Росія велика.
— Ясно.
У цю мить повернувся Сомов.
— Можемо йти. Нікого там немає, хоча люди час від часу заходять — буржуйка стоїть, і аж чотири лежанки.
— От сталкери бісові, — Анісімов загасив цигарку, — лізуть сюди, як сарана, не сидиться їм вдома.
Чоловіки пішли в бік хати.
— Про кого це він? — на вухо спитав у Сомова Михайлов.
— Та, лізе у зону всяка малеча. Граються в сталкерів і чудять. Із хат різний мотлох виносять, а потім хизуються один перед одним, міняються, продають ці свої «артефакти».
— А-а, зрозумів, — протягнув росіянин, — у нас такі ж у метрополітені у Москві є: «Метро-2» шукають.
— І знайшли? — реготнув Сомов.
— Поки що ні, — тихо відповів Михайлов.
— Тобто — поки що?
— Та тихше ви, — шугнув спереду Анісімов, — як баби на базарі!
Чоловіки підійшли до похиленої хатини. Анісімов із Сомовим швидко розтягли на вікні та дверях світловідбивну тканину.
— Усе, тепер не попалять. Обидва — за дровами. Я вийду на зв’язок із другою групою і розпалю буржуйку. За годину буде темно, давайте швидше.
Глава 7
Надворі сутеніло. Сонце, яке й так майже сховалося за лісом, прикривала чимала хмара. Дмухнув вітерець, і здалося, що село на мить ожило, — десь скрипнула надривно хата, десь заскреготіла іржавою завісою стара хвіртка.
— Я у хаті був, — Василь бігав біля столу, виставляючи зі старого трюмо тарілки та ложки, — чую, у сараї щось шарудить. Ти ж попереджала бути обережним, то я потихеньку взяв карабіна і туди.
Василь зняв згори пічки торбину, дістав хлібину і почав нарізати. Марічка сиділа на лаві біля столу і не втручалася у приготування вечері, уважно слухала.
— Дивлюся, а там він. Із автоматом і, головне, вже біля підвалу, де твій пристрій. Відчинив підвал, посвітив ліхтарем і — вниз. Я по-тихому, до сараю. Зайшов і за огорожею присів. Бачу, наплічник його нагорі, а зброю він із собою забрав. Я, про всяк випадок, карабін на підвал навів і чекаю. Довго він там був, хвилин десять. Здається, навіть телефонував комусь. А потім почав підніматися. Бачу — рука з’явилася з автоматом, голова. Думаю: якщо зараз нічого не зроблю, то потім пізно буде. Він саме на автомат зіперся, повністю вилізти хотів, а я: «Стій на місці!»
Дід наклав собі в миску картоплі, додав шмат заячого м’яса.
— А чого це ти, Марічко сидиш? Їсти давай!