Сонячна магія
- Автор: Новак Илья
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-093-1
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Сонячна магія». Краткое содержание книги:
І все було б, як завжди, якби у цю дорослу гру не вмішалися раптом сторонні, а саме: одне дівчисько — вихованка бродячого цирку та один хлопчак — міський безпритульний. Діти не знаються на політиці і не володіють магією. Але чомусь полювання на малих зухвальців не дає результатів. Чи зможуть звичайні діти протистояти професійним політикам? І хто, зрештою, переможе в цій грі?
Ілля Новак, визнаний одним з найкращих молодих фантастів Європи у 2005 році, не боїться експериментувати. Ти з ним? Тоді перегортай сторінку.
У черговий раз Купадор озирнувся, зустрівся поглядом з Мармадуком, і кивнув йому. Вози та фургон саме з’їхали з пагорба, і тепер на вершині цього пагорба Купадор побачив якийсь рух. Він придивився. Здається, там їхав ще один фургон — не такий великий, як у чаклуна, і запряжений якоюсь невідомою твариною.
Коли подорожани залишили місто, Бой прискорив біг. На відміну від більшості коней, яких зустрічала Проноза, його не доводилося поганяти. Страус, здається, був і сам упевнений, що чим швидше, тим краще. На бадьорість його духу не впливала навіть самотність, а швидкості пересування не заважав великий фургон, який бідолаха мусив тягти за собою.
Кукса сиділа на передку, Бобрик же вовтузився з чимось за її спиною, всередині.
— Коли ми з Факіром розмовляли, ти сказав, що він ще худіший за тебе, якщо днів зо два не попоїси, — не повертаючи голови, голосно спитала Проноза. — Це правда, що тобі не завжди вдається поїсти?
— Та ні! — почулося з фургона. — Це я таки загнув. Я тоді стаю набагато худіший за Факіра…
— Невже бувало, що ти по два дні не їв?
По нетривалій паузі хлопчисько весело озвався:
— Бувало, що й по три!
Кукса похитала головою. Так, життя безпритульного в Літоні було не надто солодке. І попри це Бобрик, здавалося, сприймав усе навдивовижу легко, не скаржився й не кляв свою долю.
— Якщо буде час, у місті я почастую тебе гарною вечерею. Але тільки не з морепродуктів: я їх не люблю.
Бобрик саме знайшов у куті фургона невелику скриню та вчепився в її віко.
— Що таке морепродукти? — поцікавився він.
— Ну, риба всіляка. А ще креветки, краби, омари, рапани, катрани, устриці…
— А чому ти говориш «море»? — Бобрик підняв віко й зазирнув до скрині. — Улов же на березі океану? Виходить, океанопродукти… Оце так! — він надовго замовк.
— Що там? — нарешті не витримала цікава Проноза.
— Факір залишив нам свою дудку.
— Як же це? Напевне, забув… Але ми зараз не можемо повертатися. Нема часу. Якщо він ще не зникне, поки ми знову потрапимо до Літона після повернення з острова, то віддамо йому.
— Та ні, — відгукнувся хлопчисько, — не може бути, щоб він забув! Ось глянь…
Позаду Кукси зашелестіло, й вона озирнулася. Бобрик випростався на весь зріст і, притримуючись рукою за дерев’яну дугу, одну з тих, на яких кріпилося ганчір’яне запинало фургона, демонстрував своє нове вбрання. Він начепив на себе довгого сріблястого плаща з каптуром, що сховав майже все обличчя. Тобто насправді плащ був не дуже й довгий, просто на Бобрику здавався таким, бо його нижній край майже сягав днища фургона. Плащ був розстебнутий, і під ним на грубому ланцюжку висів медальйон — коло з жовтого металу із зображенням Князя-Сонця. У руці хлопчисько тримав дудку Факіра.
— Я — Великий Маг! — глухим голосом завив він з-під каптура. — Могутній і жахливий!
Тримаючись однією рукою за віжки, другою Проноза помацала поли плаща.
— Дивна якась тканина, — замислено мовила вона, — гладенька дуже. А це… — вона тицьнула пальцем у медальйон, — золото?
— Аякже! — Бобрик сів поруч, зняв із шиї ланцюжок і простяг медальйон Куксі. — Напевно, золото. А ще він теплий, спробуй…
Вона торкнулася металу, що справді був майже гарячий, хоча за цей час ніяк не встиг би нагрітися в сонячних променях.
— Теплий…
— А дудка лежала в кишені плаща. Факір що — спочатку її туди поклав, сховав плащ у скриню, а потім забув? Ні, він навмисно все це нам залишив.
Кукса уважно розглянула зображення на медальйоні й пробурмотіла:
— А раптом це він нам якусь пастку влаштував? Ти знаєш що, Бобер… Ну-бо згорни це все та поклади назад. І скрині тієї більше не відчиняй.
Бобрикові це не сподобалося.
— Чому? — запротестував він. — Навіщо ховати? Чого ти боягузка така, га? Яка ж це може бути пастка, він просто нам подарунки залишив…
— Поклади, поклади, — наполягала Проноза. — Це якісь незрозумілі речі, небезпечно їх носити. Ось коли повернемося, покажемо Старому Бодарю, а він нам скаже, усе з ними гаразд, чи ні.
— А я хотів плаща трішки поносити… — хлопчисько зітхнув і поліз назад у фургон. — Зручний такий…
Коли він з’явився знову, тепер без плаща, дудки й медальйона, Проноза, яка вже давно уважно вдивлялася в дорогу поперед себе, раптом спитала:
— Подивися, це хто там їде?