Сонячна магія

— Ну, купити щось, на чому можна їхати. А надійне — це таке, щоб не розвалилося дорогою. Ондечки Каретний ряд. Чи він називається Фургонним?

— Насправді це називається Рядом возів, — виправив Бобрик, — тому що в нас тут не на каретах і не на фургонах, у нас люд здебільшого на возах їздить. Карети ж дорогі, та й фургони не дешевші. На них тільки багатії катаються, а їм майстри спеціально на замовлення роблять… Слухай, а гроші в тебе є?

— Є трохи. Має вистачити.

Виявилося, що все-таки не вистачить, тому що, збираючись купувати віз, Кукса якось забула, що до нього потрібен ще й кінь. Але коні до возів безкоштовно не додавалися, за них потрібно було платити окремо.

Вони обійшли весь ряд, повернулися назад до його початку і знову пройшли до кінця, але нічого придатного не знайшли. Найжалюгідніший віз коштував стільки, що в Кукси залишалася всього якась монета чи дві, а цього не те що на коня, навіть на стару шкапу з облізлим хвостом, уже не вистачало.

— Давай, може, все-таки підемо до цього твого Бодаря? — несміливо запропонував Бобрик, коли вони вдруге зупинилися в кінці ряду. — У нього грошей візьмемо? Чи поїдемо на вашому фургоні?

— Та що ти верзеш! Поки ми через усе місто пройдемо, поки потім назад доїдемо, скільки часу мине? І ще не забувай, я ж не всіх гончаків повбивала, двоє залишилося. Зараз вони, напевно, втратили наш слід, але якщо знову почнемо сновигати туди-сюди, можуть і знайти.

Бобрика пересмикнуло, коли він згадав злісних, схожих на великих пацюків тварин, і тут його увагу привернула тиха музика, що лунала зовсім поряд. Хлопець озирнувся — неподалік стояв невеличкий фургон, до якого вони раніше навіть не підходили, адже в будь-якому разі він мусив коштувати більше за віз із конем.

Кукса помітила, що хлопчисько повернув голову, і простежила за його поглядом. Біля фургона сидів, підгорнувши під себе ноги, дуже смаглявий чоловік у самих трусах. Точніше, замість трусів його стегна було обмотано білим рушником, а ще один рушник, згорнутий у вигляді чалми, вкривав голову. Чоловік тримав у руках тонку сопілочку й тихо награвав. Трава перед його колінами сама собою ворушилася, ходила хвилями.

— Це хто такий? — прошепотів хлопчисько.

— Не знаю, — пробурмотіла Проноза. — Якийсь дивак.

— Ич, як цікаво він убраний, — зауважив Бобрик.

Іноземець тим часом перестав грати (трава перед ним завмерла), поклав сопілочку та кивнув їм, підкликаючи до себе. Обоє, мов по команді, наблизилися, й Бобрик при цьому не переставав із цікавістю розглядати незвичайного чоловіка. Куксу ж цікавив фургон.

Фургон, як стало видно зблизька, був дуже старий, але ретельно полагоджений, весь в акуратних латках.

— Дядьку, ми тут не можемо вирішити, хто ти такий? — серйозно звернувся до іноземця Бобрик. — Начебто й не дризг, і не сельгуб, і не жабур, звичайна людина. А вдягнений якось не по-нашенськи…

— Не по-нашому, — виправила Проноза.

— Я — Факір, — ще серйозніше за Бобрика озвався власник фургона.