Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— То нічого, а от цікаво, чи пам'ятає він, яким був Відомо-Хто?

Мати зненацька посуворішала.

— Фред, я забороняю питати його про це. Навіть не думай. Не треба нагадувати йому про це першого ж дня у школі.

— Добре, не панікуй. Залунав свисток.

— Біжіть! — гукнула мати, і всі троє хлопців заскочили в поїзд. Потім вихилилися з вікна, мати поцілувала їх на прощання, а сестричка захлипала.

— Не плач, Джіні, ми тобі вишлемо цілу купу сов!

— І гоґвортську накривку для унітазу!

— Джорджі

— Мамо, це жарт!

Поїзд рушив, і Гаррі бачив, як мати махала рукою, а дівчинка, плачучи і сміючись, бігла за поїздом, аж поки той набрав швидкості. Потім зупинилася і теж замахала рукою.

Поїзд завернув, і Гаррі вже не бачив ані дівчинки, ні матері. За вікном пролітали будинки. Гаррі відчув, як його душу виповнює захват. Він не знав, куди їде, але там буде краще, ніж у світі, який він лишав позаду.

Прочинилися двері, й до купе зайшов найменший з рудих хлопців.

— Тут хтось сидить? — запитав він, показуючи на місце навпроти Гаррі. — Ніде місця немає.

Гаррі заперечно похитав головою, і хлопець умостився поруч. Він зиркнув на Гаррі, а тоді швиденько відвернувся до вікна, вдаючи, ніби й не дивився на нього. Гаррі бачив, що в нього на носі ще й досі видніє чорна цятка.

— Гей, Рон! — з'явилися знову близнюки. — Слухай, ми йдемо в середину поїзда, там Лі Джордан має величезного тарантула.

— Добре, — пробурмотів Рон.

— Гаррі, — сказав другий близнюк, — ми ж навіть не назвалися? Фред і Джордж Візлі. А це Рон, наш брат. Ну, до скорого!

— Бувайте! — відповіли Гаррі й Рон. Близнюки зачинили за собою двері купе.

— Ти справді Гаррі Поттер? — відразу вирвалося в Рона.

Гаррі кивнув.

— Ох! А я думав, Фред і Джордж знову жартують, — зрадів Рон. — І ти справді маєш… ну… — і він показав на чоло Гаррі.

Гаррі прибрав пасмо волосся, відкривши шрам-блискавку. Рон витріщив очі.

— То оце тут Відомо-Хто?..

— Так, — кивнув Гаррі, — тільки я нічого не пам'ятаю.

— Нічого? — нетерпляче перепитав Рон.

— Ну, пам'ятаю зелений спалах, а більш нічого.

— Ого! — сказав Рон. Якийсь час він дивився на Гаррі, а тоді, немов схаменувшись, знову відвернувся до вікна.

— У вас у родині всі чарівники? — запитав Гаррі, якому Рон був не менш цікавий, ніж він Ронові.

— Е-е… мабуть, так, — відповів Рон. — Здається, мамин троюрідний брат — бухгалтер, але ми ніколи не згадуємо про нього.

— То ти, напевне, вже знаєш багато чарів. Візлі вочевидь належали до тих старовинних чаклунських родів, про які говорив той блідий хлопець на алеї Діаґон.

— Я чув, що ти живеш з маґлами, — знову озвався Рон. — Які вони?

— Жахливі… Ну, може, не всі. Але мої тітка, дядько і двоюрідний брат саме такі, краще б я мав трьох братів-чарівників.

— П'ятьох, — поправив Рон, чогось спохмурнівши. — Я вже шостий з нашої родини, хто йде до Гоґвортсу. Можна сказати, мені є на кого рівнятися. Білл та Чарлі вже закінчили школу, Білл був відмінником, а Чарлі — капітаном команди з квідичу. Тепер ось Персі вже староста. Фред і Джордж великі бешкетники, але ж мають високі оцінки і всі вважають їх веселунами. Від мене всі сподіваються того самого, що й від них, але ж мої успіхи нікого не здивують, бо вони були першими. До того ж, як маєш п'ятьох братів, завжди ходиш у дранті. В мене старі мантії Білла, стара чарівна паличка Чарлі і старий пацюк Персі.