Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Чутки поширювалися з космічною швидкістю. Опівдні десятки тисяч переляканих, розгублених, збитих з пантелику людей безладно рушили по шосе на Піллау.
На Новеньких і пошарпаних машинах, на бричках, запряжених кіньми, і просто штовхаючи перед собою тачки з манаттям, поклавши хатні речі на дитячі санки, або з рюкзаками за плечима, йшли кенігсбержці голим, продутим морозними вітрами, слизьким шосе назустріч невідомому, сподіваючись сісти хоч у трюми пароплавів.
Тут були старики, жінки і діти. Чоловіків і навіть підлітків, усе чоловіче населення міста віком від 15 до 65 років, за наказом Еріха Коха зараховували до фольксштурму.
Люди йшли, згинаючись під вагою речей, спотикаючись і падаючи. Багато хто, впавши, більше не підводився: тіла сковував жорстокий мороз і засипав злий поземок.
Матері несли на руках мертвих немовлят. Шкандибали зігнуті діди, закутавши голови жіночими хустками, їх випереджали автомашини, що скажено мчали обледенілим шляхом, юрба ледве встигала розступатися.
Тікали в Піллау члени уряду Східної Пруссії, великі імперські чиновники — заступник обер-президента Коха доктор Гофман, другий його заступник Айхарт, уповноважений по евакуації населення доктор Джубба. Вони пробиралися до міста Кеслін, у Померанії, де мав зібратись східно-прусський уряд. Щоправда, наказу про виїзд фюрер не давав, але кому того дня було до наказів!
Втекли генеральний прокурор провінції Жилінські і президент вищого окружного суду. Через три дні стало відомо: обох спіймано на заставі і страчено за наказом Гітлера.
Надвечір другого дня біженці (добра половина їх розгубилася в дорозі) вдерлися у Піллау.
Але тут ніяких кораблів біля причалів не було.
Тоді люди, мов божевільні, кинулися по кризі через протоку Фріш-Гаф на косу Фріш-Нерунг, щоб звідси пішки дістатися всередину країни.
Біля невеличкого села Нойтіф їх зустріли поліцейські та армійські застави. Натовп повернув назад.
І знову довгий, стомливий, страшний шлях — тепер уже на схід, знову трупи на узбіччях шляху і ревіння автомобільних моторів, знов одчайдушні зойки дітей і голосіння матерів.
Страшне, мертве місто зустрічало втікачів. Електростанція не працювала, не стало води, газу, завмер міський транспорт. Перестали виходити газети, замовкла радіостанція, — економлячи електроенергію, вона передавала лише накази командування фольксштурму.
Патрулі хапали на вулицях чоловіків, безвусих хлопців, стариків і заганяли їх на збірні пункти фольксштурму.
«Народ з великим ентузіазмом вступає до лав ополчення», — волав Берлін.
Тут, у Кенігсберзі, люди зло посміхалися: вони давно втратили віру в порятунок, у все, що їм говорили.
До ополчення добровільно йшли тільки хлопчаки, приваблені можливістю потримати в руках справжню зброю. Решта надівали пов'язки фольксштурмівців лише під загрозою розстрілу.
Городяни вже давно перестали вірити і чуткам про таємничу нову зброю, якою Гітлер погрожував союзним військам. Єхидна пісенька народилася у ті дні в фольксштурмівських казармах:
У місті почалися погроми. Люди грабували крамниці, склади, шукаючи переважно спирт, вино, тютюн і наркотики. У темних, освітлених лише стеариновими каганцями будинках спалахували п'яні оргії. Солдати і ополченці, наповнивши ранці та кишені пляшками й харчами, хапали перших-ліпших голодних і зневірених жінок.
Містом прокотилася хвиля самогубств. З психіатричних лікарень випустили божевільних. Вони блукали по міських кварталах, наганяючи жах на перехожих, вдиралися у квартири, дико вили у під'їздах.
Гроші і речі втратили ціну. Ніхто не думав про них.
Так тривало три дні.
Першого лютого Кох спохватився: надто загрозливим було становище у Кенігсберзі. З маєтку Нойтіф прийшов наказ: усім членам уряду Пруссії повернутися з Піллау до столиці. Групу чиновників, що підлягали примусовому поверненню у Кенігсберг, очолив доктор Гофман. Але користі від їхнього повернення не було ніякої: фюрер Кенігсберга Вагнер, призначений начальником оборони міста, скасував усі міські інституції і зосередив у своїх руках повну владу.
Треба віддати належне волі, наполегливості і розпорядливості Вагнера: йому буквально протягом кількох днів пощастило відновити щось схоже на порядок.
Будинок штабу «Робочого фронту» — він був розташований між міським архівом і Будинком радіо — став штаб-квартирою Вагнера. Жив «фюрер» у підвалі Будинку радіо. Напроти, у будинку імперської поштової дирекції, розмістився штаб начальника гарнізону генерала Лаша.
15
Ми — старі мавпи, Ми — нова зброя! (нім.).