Таємниця янтарної кімнати
- Автор: Дмитриев В., Ерашов Валентин Петрович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: В. Л. Кашин
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Таємниця янтарної кімнати». Краткое содержание книги:
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета «Калининградская правда» надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва «Дело о янтарной комнате» (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Прагнучи відповісти на ці запитання, автори пропонують до уваги читачів повість «Таємниця янтарної кімнати».
Книга побудована на документальній основі. Автори її, учасники розшуків янтарної кімнати, використали численні архівні і музейні документи, в яких описується викрадений скарб і подається його історія, довідкові та монографічні матеріали з історії Кенігсберга, а також матеріали комісії по розшуках янтарної кімнати.
Користуючись нагодою, автори висловлюють глибоку подяку товаришам, які подали допомогу у збиранні матеріалів до книги. Особливо вдячні вони професорові Берлінського університету докторові Гергардту Штраусу (НДР), товаришеві Карлу-Хайнцу Вегнеру — головному редакторові журналу «Фрайє Вельт» («Вільний світ»), що його видає Товариство німецько-радянської дружби, а також завідуючій науковим відділом палацу-музею у м. Пушкіно Є. С. Гладковій.
м. Калінінград, січень 1961 р.
В. Дмитрієв, В. Єрашов
Гарнізон фортеці налічував близько 130 тисяч чоловік, головним чином уродженців Східної Пруссії. Гітлерівське командування розраховувало на те, що, захищаючи рідні місця, їхні биті вояки виявляться більш боєздатними, більш завзятими.
Сергєєв уже збирався розпочати роботу над макетом, коли 4 березня його знову викликали до начальника штабу фронту.
— Ви були у Кенігсберзі до війни?
— Так точно.
— З якою метою?
— У науковому відрядженні.
— Довго пробули в місті?
— Близько тижня.
— Чудово. Так от, над макетом поки що попрацюють інші. А вас чекає справа складніша. Слухайте…
… Сонячного березневого ранку 1945 року по багатолюдних вулицях Кенігсберга йшов молодий, середнього зросту, худорлявий обер-лейтенант. Пахкаючи сигаретою, він неуважно поглядав навколо, не забуваючи, однак, віддавати честь тим, хто зустрічався йому — старшим ввічливо і старанно, молодшим поблажливо і дещо фамільярно. На його сірому мундирі де-не-де виднілися плями від окопного багна. Кілька місяців тому це, певно, викликало б повагу у поглядах перехожих. Але тепер кенігсбержцям було не до плям на мундирах обер-лейтенантів.
Місто переживало тривожні дні. Ходили чутки, що гауляйтер Еріх Кох утік з обложеного міста в свій маєток біля Піллау і там відсиджується у бомбосховищі, тільки зрідка наважуючись прилітати на кілька годин до прусської столиці. Обороною керували генерал від інфантерії Отто фон Лаш, про якого городяни майже не чули, і фюрер міста Вагнер, який нічого не тямив у військовій справі.
А росіяни сиділи у траншеях на самісінькій околиці Розенау, і кожний городянин розумів: штурм наближається, як наближається і кінець війни, кінець на користь росіян.
Ніхто не чинить такого відчайдушного опору, як приречений на неминучу поразку, певно, тому, що йому вже нічого втрачати. Як загнаний звір, Кенігсберг огризався.
Сюди звідусюди стікалися залишки розгромлених частин, сюди зібралися біженці з навколишніх районів. Житла не вистачало, розміщувалися у громадських будівлях, знаходили тимчасовий притулок у паркових павільйонах, торговельних палатках, а то й просто серед вулиці, під поспіхом напнутими наметами з брезенту та ковдр. І не дивно, що у всій цій метушні та безладді ніхто не звертав уваги на обер-лейтенанта у пом'ятому мундирі.
Така неувага не ображала офіцера. Він ішов вулицями байдужий, трохи втомлений, як і всі фронтовики. Повз нього пролітали грузовики з незвичайними пасажирами: старики, жінки, підлітки, озброєні лопатами і кирками, їхали на оборонні роботи. Такий був наказ Лаша: щодня не менш як шість-вісім тисяч чоловік посилати для спорудження внутрішньої оборони міста. Разом з солдатами городяни замуровували вікна перших поверхів будинків, залишаючи тільки вузькі бійниці для кулеметів, витягали на дахи важкі ящики з піском, укладаючи їх по краях, ломами пробивали амбразури у стінах будинків.
Обер-лейтенант змушений був обходити зроблені впоперек вулиць завали, барикади, рейкові «їжаки». В деяких місцях під свіжим настилом булижнику вгадувалися замасковані «вовчі ями». На головних магістралях стирчали кам'яні надовбні — німці називали їх «зубами дракона».
На розі Штайндамм і Врангельштрасе обер-лейтенанта зупинив комендантський патруль. У старанно випрасуваному мундирі, немов нічого навколо не змінилося, у начищених, як для параду, чоботях, молодий лейтенант з двома обер-єфрейторами позаду, чітко козирнувши, попросив пред'явити документи.
— Обер-лейтенант Герман Дітріх? Триденна відпустка до рідних? Як це вам вдалося, обер? — заздрісно протяг він, повертаючи посвідчення і відпускний білет.
— Воювати треба, малюк, — поблажливо промовив Дітріх, — воювати треба не на вулицях, з пов'язкою на рукаві, а в окопах. Там або дають безстрокову відпустку на той світ, або тримають у багні тижнями і місяцями. Але деяким щасливчикам випадає і те, що дісталося на мою долю. Все ще не розумієте? Мене нагородили Залізним хрестом першого ступеня. І поки що не скасоване старе добре правило — дали відпустку, як і належить кавалерові цього ордена. Зрозуміло, юначе?
Обер-лейтенант рушив далі. І, тільки завернувши у провулок, витер хусточкою піт з чола.
Незабаром він опинився біля Північного вокзалу. Тут його увагу привернула дивна картина.
Шеренга обірваних, брудних людей у військовій формі стояла обличчям до вокзалу, спиною до мосту, під яким проходила залізнична колія. Навпроти виструнчилися солдати з автоматами напоготові. Кілька сотень городян недалеко тулилися один до одного, боязко поглядаючи на офіцера з аркушем паперу у руках. Було тихо. Раптом тишу прорізав хрипкий голос: