Батурин

— Поклич!

— Гей ти там, сволоч, виходи! — гукнув Меншиков у сіни.

На порозі появився гетьманський канцелярист, чорний, як те чорнило, котрим в канцелярії довгі літа писав.

З благанням ласки повалився цареві до ніг.

Цар чобіт відсунув. Сидів на стільці, спиною оперся об скриню і набивав коротку люльку голландським тютюном.

Спльовував через зуби, незважаючи де.

Меншиков підбіг до печі, добув маленький гарний вуглик і на долоні підніс і вкинув цареві до люльки.

— Спасибі! Не трудись, ще пальці попечеш, — усміхнувся хитро. — Так, так! Уважай, Даніліч, щоб палиці не попік.

Меншиксв зрозумів натяк і очі додолу опустив. Усміхався тою усмішкою, в котрій можна домірковуватися усього. Пакнувши кілька разів файку, цар ніби щолиш побачив канцеляриста, який все ще лежав біля його ніг, запоровши носом у землю.

— Вставай! — гукнув, штовхаючи лежачого в лоб. — Не люблю таких кумедій. Говори!.. Або ні. Стривай!.. Даніліч, поклич Голицина й Шафірова та ще кого гадаєш. Хай чують... Поміркуємо опісля вкупі, що нам з тим Батурином робити.

Меншиков вибіг. За хвилину прийшли Голицин, Шафіров і ще декількох генералів.

Канцелярист приютився у куті. Здавалося, маліє, никне чоловік, за хвилину не буде його.

— Сідайте! — сказав цар до своїх людей, показуючи рукою на широку лавку від покуття до мисника при дверях.

— Говори! — звернувсь до канцеляриста. — А лиш, чуєш, не важся мені брехать, бо язик не твій, а може, й голова.

І каламарська душа розказувала все, що знала, загикуючись і захлипуючися зі страху, щоб не сказати якого зайвого слова, не зробити якої похибки, за яку можна заплатити мукою і життям. Розказував канцелярист Андрій Кандиба, як гетьман виїздив із Батурина, хто з ним поїхав, які частини полків і які сотні забрав з собою, хто залишився обороняти Батурин, скільки гармат і муніції там, як укріплений замок, скільки поживи у міщан і в військових магазинах.

— На що покладаються батуринські ізмінники? — спитав, перериваючи, цар.

— На хоробрість Чечеля і знання Кенігзена.

— А Чечель і Кенігзен?

— На те, що гетьман зі шведами на відбій їм у пору поспіє.

Цар був вдоволений з відповіді.

— Хай сподіваються! — гукнув і розсміявся, аж хата загуділа. — Ха-ха-ха! Хай сподіваються, правда, Даніліч?

— Чим більше сподіваються, тим гірше розчаруються, — відповів світлійший.

— Постараємося, постараємося, — бубонів цар, обтираючи хусткою оприщене обличчя.

Думав. Його люди дух у собі заперли.

Нараз зірвався і своїм звичаєм став кроками велетня міряти невелику хату. Здавалося, що стіни порозсаджує і що стеля впаде й розчавить усіх.

За царем бігала його тінь, велика, безугарна, на цілу стіну, стелю і на половину другої стіни. На першій — ноги, на стелі — тулів, на другій — голова. Крім відгуків ходи, нічого не було чути. Хата завмерла, здеревіла в тривожнім дожиданню.

Цар шаблі при собі не мав, ні пістолів, але руками, як довбнями, міг поторощити всіх. Ніхто не був певний свойого життя.