Батурин
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #3
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Батурин». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повість «Батурин» оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою... Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?.. Так куль вже не було.
— Здіймай найменший дзвін! — приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.
Насилу зняли — взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.
Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.
— Не попав, — промовив старий, — а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!
Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:
— Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І — замовк.
Виважено двері до дзвіниці.
— Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! — кричали надолині.
— Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! — лунало на дзвіниці.
Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.
— Здавайсь! — гукали на парубків. — Світлійший помилує за хоробрість.
— Хай його милує чорт! — відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.
Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.
— Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще!
Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.
Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали.
— Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.
— Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина.
На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.
Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.
Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.
— А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори.
— Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!
— Скажіть, що не осоромили ми себе і його!
Решту заглушив луск.
Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.
Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.
Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.
— Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!
Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.
У ПОГРІБКАХ
Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.
Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.
Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.
Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя.
Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.
Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.
Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна цифра в його великому рахунку.