Батурин
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #3
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Батурин». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Повість «Батурин» оповідає про остаточний вибір Мазепи стати разом зі шведами в боротьбі проти Петра І та про взяття царськими військами гетьманської столиці Батурина.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
І Меншиков заспокоївся. Великої небезпеки для себе не прочував. А коли, не дай Боже, прийдеться підставити спину під удари дубинки, так це не першина, — на те Петро цар, а Меншиков лиш його генерал.
Не сповнити приказу царського в цю мить, не виявити поспіху незвичайного, хоч би за нього треба заплатити своїм здоровлям, — це була найгірша провина супроти його височества царя.
І Меншиков негайно казав собі подати коня, взяв невеличкий відділ певних драгунів і під ніч пустився у Погрібки, до царської головної кватири.
ПІД ДЗВІНИЦЕЮ
Кількох їздців скакало навмання. Дикий крик і свист тривожив вечірню тишину. Коні аж стогнали, принаглювані острогами й нагайками до скорого бігу.
Меншикову серце живіше забило. Чи не царські це післанці за ним?
Дав трубкою знак, — їздці спинилися.
Під'їхав і спитав — куди?
До найближчих сотень з маніфестом царським — відповіли.
Заспокоївся.
Царські всадники, пізнавши команданта кінниці, віддали йому честь і показали папери.
Не були запечатані, бо призначено їх до прилюдного оповіщення і до якнайскоршого та найширшого розповсюдження.
Меншиков розгорнув один, скинув трикутний капелюх перед власноручним підписом царським і пробіг очима письмо.
Цар сповіщав усе козацьке військо, що стояло біля Десни і по інших місцях, а також усіх духовних і мирян на Україні, що гетьман Іван Степанович Мазепа кудись у безвісті пропав і що треба боятися, щоб не вийшло яке лихо із його ворожих факцій.
Тому-то цар взиває усіх козацьких старшин, щоб негайно приїздили до його царського стану на раду, а якщо виявиться потреба, щоб вибрали собі нового гетьмана.
Меншиков заспокоївся. Для його, значиться, не було тут ніякої небезпеки, треба лиш бистро помітити настрій царя і пристосуватися до нього та підійти під царські бажання, вгадуючи його думки, як вгадує вірний пес думки й бажання свого пана.
Віддав письмо і відпустив штафету.
Їздці гукнули на коней, ті рванулися з місць і потонули в пітьмі. Меншиков і собі пустився в дальшу дорогу. Під'їжджаючи до найближчого села, запримітив незвичайний рух. На майдані, недалеко церкви, горіло огнище і гарчав тарабан. Селяни, стривожені одним і другим, вибігали зі своїх хат і ставали гуртами, з острахом дивлячись на царських ратників. Нічого доброго від їхньої нічної гостини не сподівалися.
— Старшина де? — гукав вусатий райтар. — Чому його чорт не приніс, хоче кулею в безмозкий лоб дістати?
Сільський старшина, сивоголовий, поважний дідусь, висунувся з товпи і поклонився в пояс.
— Прийшов, старий чорт? — привітав його вусач. — Так прикажи свому дідьчому кодлові, щоб колесом ставали й слухали, що приказує батюшка цар, а то колесо вас не мине, бунтівники, супротивники черкаські!
— Колесом ставайте, люди добрі, колесом, дітоньки любі, — тихо там, добре слухайте, що їх милості, люди царські читатимуть.
Народ окружив колесом огнище і в безмовній покорі слухав незрозумілого маніфесту царського. Вусатий райтар читав його голосом грімким, але однозвучним, незважаючи на знаки перепинання, немилосердно шматуючи речення та відпочиваючи якраз не там, де треба, — із-за чого зміст царського письма затемнювався дорешти.
Меншиков зупинився осторонь між липами, так що серед темряви його й не бачили, і звідси приглядався до цеї цікавої і з малярського боку дуже ефектовної картини.