Листя землі. Том 2

Янголи пеють на небесах, тож і нас на землі сподоби, Господи, чистим серцем тебе славити! Пишу до Книги днів я, Палажка пакульська, Боголюбкою прозвана, не про жисть свою горькую, бо горя людського у світі — як крапель води у морі, нікого сим не подивуєш, а пишу про чудеса, що супроводжували мене усю жисть мою. У п'ятдесят першому годі, 16 жовтня місяця, «чорний воронок» забрав мене із мого дому у городі Мрині, на вулиці Піщаній, біля Зеленгоспу, забрав мене «чорний воронок» і відтарабанив до мринської в'язниці. Коли перебувала я у в'язниці, наді мною енкаведисти так знущалися, що мала я уже померти. Я дуже страждала тілом своїй немощним. І ось з'явився до мене Дух нашого Господа Христа, наче світлом неземним, сяєвом небесним камера тюремна освітилася, і мовив Дух до мене: «Я, Господь твій, додам тобі, Палажко-Боголюбко, життя земного — тридцять три роки і шість місяців». І я заплакала з радощів великих, не відаючи, за віщо така ласка Господа до мене, грішної. А вороги мої в погонах думали, що я зі страху та розпачу плачу, і раділи. І ось минуло традцять три роки і шість місяців з того пам'ятного дня. І у вісімдесят п'ятім годі, дев'ятого травня, я підготувалася до відходу у вічність, як обіцяно було Господом: викупалася, помолилася і попрощалася з дочкою своєю Галькою, бо се уже чоловіка мого не було на сім світі, одстраждав своє. І лягла я у ліжко, творячи молитви, склавши руки навхрест і передавши душу свою Господу. І тільки-но стала я засинати, як опинилася разом із дочкою своєю Галькою, що пішла по стопах моїх у безоглядному служінні Господу, наче в пустелі опинилася я, бо не було тамочки ані домів, ані дерев, а тольки земля плоска і небо над нею, од сонця засмагле. Дивимося ми з дочкою на теє1 небо, янголів небесних виглядаємо.

Тут дочка Галька і гукає до мене: «Дивіться, мамо, щось вогнянеє із неба до нас летить!» Уже і я побачила — наче кущ вогняний до нас летів. Той кущ вогняний опускався все нижче та нижче. А коли йон опинився близенько од нас, побачили ми, що се не кущ, а — вогняна скринька поштова. Вона геть усенна світилася, наче золота. І було багато печаток сургучних по тому золоту. Я простягла руки перед себе, скринька на руки мої опустилася. Ми з дочкою зайшли до кімнати, а се вже ми наче не у пустелі опинилися, а вдома знову, і котик наш на лежанці мурликає, і Євангеліє моє на ліжку розкрите, се коли я помирати зібралася, то на груди свої поклала. Дак зайшли ми до кімнати, поставили скриньку тую на стіл і відкрили її. Зверху лежав аркуш паперу неземної білизни з написаними шафранними чорнилами словами із Одкровення Іоанна, глава 21-ша: «Се творю усе нове… Старе проминуло». Я узяла сей аркуш до рук своїх і почула голос, що народжувався у серці моєму: «Повідом про сеє віруючих і тих, хто ще не увірував, хай усі знають із вуст твоїх, що Господь творить нове на планеті, щоб не спопеліла вона у вихорі вогненнім, а розцвіла, наче квітка, і будуть люди в одне вірити, і повернуться усі, хто досі одвертався, обличчям до Бога, і храми підніматимуться з руїн, наче маківки золоті, так буде…» А ще Господь сповістив мені, що Край наш із колін підведеться і буде як рівний серед рівних у вінку народів, що населяють планету Земля. І я ходила по місту Мрину, і по селах навколишніх, і усім розказувала, що будуть на планеті нашій великі переміни, уже вони грядуть, і Край наш оновиться, і луччей буде чи хужей, сього Господь не сповістив, але буде інак. Але сміялися із мене люди, і в городі, і в селах, як із божевільної, і ніхто не вірив словам Господа, що вуста мої їх промовляли. Як не вірили вони у тридцять сьомім годі, коли мого чоловіка «чорний ворон» забрав, се уже ми у Мрині жили, утікши із Пакуля, од колективізації, на свиноматці поросній, єдине, що у нас залишалося, усе інше червона мітла вимела. Дак чоловіка мого арештували, а я захворіла на скарлатину і уже помирала, загорнувшись у ковдру з головою. Раптом велике біле полотно з'явилося перед моїм зором, наче екран. А се уже я була в кіно, чоловік якось повів, а там з екрана показали сідницю, я плюнула і болєй не ходила. І ось наче екран перед моїм зором, і ми з Нестором Семирозумом, що його Бог живим на небо забрав за звитяги його земні і своїм посильним зробив, як ото в сільраді посильні єстяка, і ми з Нестором Семирозумом, теж пакульським, стоїмо на широкому полі. А на полі тому паслися череди корів, дві череди — корови білі, сірі, рябі, а третя череда — усі корови руді, аж червоні. І мовив до мене Нестор Семирозум, а я уже на землі його живим не застала, не удостоїлася, але з портрета, богомазом прийшлим мальованого, упізнала: «Се, Параско, порода німецька. А ти умієш доїти корів?» — «Умію», — відповіла. Бо ми ж хоч і перебралися з чоловіком до Мрина, щойно побравшись, але у матки своєї я не білоручкою жила — і пряла, і ткала, і доїла. І ось ми підійшли до пастуха, і Нестор Семирозум попросив його, аби дозволив подоїти корову. Пастух простяг цеберко із широким верхом. І надоїла я повненне цеберко молока. Нестор Семирозум каже: «Відстав відро убік». Я відставила. «Що ти там бачиш. Палажко?» А по молоку пінистому наче кровиця червона — кривуляками. І я прочитала уголос: «У сорок першім годі, 22 червня, почнеться війна». — «Вилий молоко на землю і ще надої повне цеберко», — каже Семирозум. Я так і зробила, по слову його. Відставила цеберко убік і читаю: «У сорок п'ятім годі, 9 травня, закінчиться війна». — «Теперечки іди і розказуй людякам у Краї, хай знають», — мовив Нестор Семирозум і зник, наче розтанув у сонці яскравім. А я відчула велику втому. І поле зникло, і я уже — вдома. Відкинула ковдру з голови — діти сплять, лампа гасова блимає. Усе як завжди. «Боже милосердний, що ж це було зі мною?!» — почала роздумувати. І казала я людям про видіння своє, але ніхто мені не вірив, поки і не сталося, як мені відкрилось. У сорок першім годі почалася війна, а у сорок п'ятім вона закінчилася.