Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

— Не піду! — буркнув Уленшпігель.

— Чому? — запитала дама.

— Не піду, й годі, — відповів Уленшпігель.

— Чого це ти, півнику, завередував? Що на тебе найшло? — спитала дама.

— Не піду, і все, — стояв на своєму Уленшпігель.

— А як я тобі дам флорин?

— Ні.

— А дукат?

— Ні.

— А каролю?

— Ні, — ще раз повторив він. — Хоча, — сказав, зітхнувши, — гроші, хай навіть і дрібні, я люблю більше, ніж усякі інші дрібнички.

Дама засміялась, а потім раптом скрикнула:

— Ох, я загубила свою гарну парчеву сумочку, перлами гаптовану! В Дамме вона ще висіла на поясі в мене.

Уленшпігель і не рушився, але управитель поквапився підійти до дами:

— Пані, — сказав він, — не посилайте по сумочку цього пройдисвіта, бо не побачите її більше.

— А хто ж тоді піде? — мовила дама.

— Доведеться мені потурбувати свої старі ноги.

І він пішов шукати.

Продзвонило полудень; спека була нестерпна, тиша глибока. Уленшпігель мовчки зняв свою нову куртку, простелив її в холодочку під липою, щоб дама могла сісти не на сиру траву. А сам, зітхаючи, став біля неї.

Вона поглянула на нього, і їй стало жаль цього боязкого хлопчиська, а тому й запитала його, чи не втомилися стояти його молоді ніжки. Він не мовив ні слова, але раптом почав хилитися, вона ж, щоб не дати йому впасти, підхопила його і притягла на свої голі груди, до яких він так охоче притулився, що їй видалося — гріх був би сказати йому, щоб він пошукав іншу опору.

Тим часом вернувся управитель і сповістив, що сумочки не знайшов.