Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

Уленшпігель, не перестаючи грати, кивнув головою, а очима аж прилип до дами.

— Чого ти так пильно дивишся на мене? — запитала вона.

Але він, все граючи, не відривав від неї очей, немов заворожений.

Вона сказала до нього:

— І не сором тобі у твої юні літа так дивитися на дам?

Уленшпігель трохи зашарівся, але ще більше втупив у неї очі.

— Я тебе питала, — знову сказала вона, — чи не змінилася дорога з Дамме до Дюдзееле?

— Вона вже не зеленіє відтоді, як ви перестали по ній їздити, — сказав Уленшпігель.

— Може, ти мене проведеш? — мовила дама.

Та Уленшпігель не вставав, а все дивився на неї. Вона зрозуміла, що то юнацькі примхи, і радо йому це пробачила. Аж раптом він устав і намірився йти.

— Куди ж ти? — запитала вона.

— Якнайкраще одягнутися, — сказав він.

— То йди, — мовила дама і сіла на лаві коло порога, а управитель біля неї. Вона хотіла поговорити з Неле, але та не відповідала нічого, бо ревнувала.

Уленшпігель вернувся чисто вимитий та вдягнутий у святкове вбрання, в якому хлопчак мав дуже гарний вигляд.

— Ти й справді поїдеш з цією вродливою дамою? — запитала Неле.

— Я скоро вернусь, — відповів Уленшпігель.

— Може, краще мені піти? — мовила Неле.

— Ні, — сказав він, — дорога дуже брудна.

— А чому це ти, — мовила дама розгнівано і також ревниво, — чому це ти, дівчино, не хочеш, щоб він їхав зі мною?

Неле не відповіла нічого, лише великі сльозинки набігли їй на очі, і вона сумно і гнівливо поглянула на красуню.

Вони вирушили в дорогу вчотирьох: дама, наче королева на своєму білому, сумирному коні, вкритому чорною оксамитною попоною; управитель, черево якого коливалося в лад кінській ході; Уленшпігель, що йшов поруч з дамою і вів її коня за вуздечку, а за ним біг Бібул Шнуффій, гордо задерши хвоста вгору.

Так ішли вони деякий час. Уленшпігель почував себе незручно. Мовчазний як риба, він тільки вдихав ніжний аромат парфумів, що йшли від дами, і скоса поглядав на чудову збрую з різними пряжечками, на дорогоцінні прикраси, що були на дамі, на її ніжне обличчя і ясні очі, на звабливі перса, на волосся, що блискотіло на сонці, як золотий чепчик.

— Чому це ти такий неговіркий, хлопче? — запитала вона.

Він не відповів нічого.

— Хоч тобі й відібрало мову, проте гадаю, що зумієш виконати моє доручення.

— Дивлячись яке, — озвався Уленшпігель.

— Далі я поїду сама, — сказала дама, — а ти підеш до Коолькерке, — он у той бік, і скажеш одному кавалерові, одягненому в чорне й червоне, хай не чекає мене сьогодні, а в неділю, о десятій годині вечора, хай сам приходить до мене в замок через потайний хід.