Апостол черні
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Букрек
- ISBN: 978-966-399-474-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Апостол черні». Краткое содержание книги:
—❖ ♦ ❖—
«Пристрасть має лише своє право доти, доки нею керуємо.
Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками».
—❖ ♦ ❖—
[Прим.верстальника: У тексті збережено діалектичні, лексичні та фразеологічні особливості письма авторки. Діалектизми й рідковживані слова тлумачаться у розділі «Словник», який у електронній версії реалізовано за допомогою лінків.]
Та помилилася, коли думала, що він її послухає, і не спам’яталася, як він несподівано здержав її. Він сам принесе ключ. Невже ж не схотять йому повірити його. Гм? Він стояв ще близько неї і глядів через хвилину, усміхаючись, на неї.
Нехай вона простить, що він її здержав, але… Вона стояла ще повна задихання від скорого бігу. «В мами ключ!» — перебила вона, змішана, зморщивши брови й завернула назад в глиб саду.
Він віддалився й за недовгий час вернувсь з ключем. Відімкнув сильною рукою фіртку, а відмикаючи спитав: «Що там таке цікаве за сею фірткою? Захована тайна в лісі? Рай? Пекло?» — й підсунув брови, усміхаючись. Їх обох щоки горіли ще від бігу. «Самі побачите. Може, рай, може, пекло, як хто що відчує або уявить, а може, й таке інше». Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила: «Може, й таке інше, що в а б и т ь і г у б и т ь».
«Так? Тоді треба не аби з якою розвагою вступати».
«Та побачимо».
«Ви кажете вабить?»
«Так».
«Така сила. Не така, приміром, як а л к о г о л ь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої уроки, як людина, й так само привабливі».
«Але ліс і вода — то природа, а ви говорите про алкоголь, а він же не природа», — закинув він.
Але людина — природа й тягне до алкоголю, й тому вони собі противники. В декого об’являється наклін до алкоголю так само, як і диспозиція до деяких недуг, сухіт, сердечних хоріб і ін. Вона собі то все так до одного зводить. Може, помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як кажуть, критичної обсервації свойого душевного я. А що вона свою б а б у н ю… над все любить… то… — тут урвала.
Юліян не розумів дівчину, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.
«Ви, мабуть, багато читаєте?» — спитав і його погляд спинився на ній.
Так, оскільки лише можливо попри науку. По укінченню середньої школи вона хоче йти на медицину. Все ж таки лікарі багато дечого можуть…
«На медицину?»
Так. Ради бабуні, котру вона дуже любить.
Він все ще дивився без розуміння на неї.
«Філософія відповідніша для жінок».
Так і батько каже. Але спеціально їй треба на медицину.
Вступили врешті поза фіртку.
«Тут справді, як у раю», — кликнув він, вдарений красою старого лісу.
«Як у казці», — поправила вона й усміхнулася вдоволено, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і, мов відразу, перемінив на інших. Він відкрив голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, задержавшись на часок, відітхнула глибоко. В тій хвилі, здавалася ніби зеленим світлом облита.
Вона тут, певно, часто буває, щодня. «Не так?» — спитав і схилився над нею, коли не відповіла через хвилину. Була, видимо, перейнята ще попередніми думками.
«Як часом…»
«Іноді вона дійсно боїться в глиб лісу сама заходити. Як уже перед тим спімнула, чоловіка може б л у д обхопити. Кажуть, додала поважно, кладучи на послідне слово натиск. Вона боїться, що не опрешся…» — тут урвала.
«Блудові?» — спитав.
Так. Що в неї не стане доволі сили довго н е б о я т и с я.
Чим хто більше боїться, тим легше підлягає тому. Ліс, кажуть, має свою невидиму силу, що манить і відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один в його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати.
Він, як і перше, мовчав. Роздивляючися, йшов поволі, неначеб щось почало й на його діяти.
А він не чув ніколи щось подібного.
Він звернувся до неї, обхоплюючи її великим неприступним поглядом.
«Про блуд?»
«В те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу й несупокій в грудь, котра викликує враз жах, а й миле почування, й він іде, йде за тим, наче сонний — доки…»