Апостол черні
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Букрек
- ISBN: 978-966-399-474-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Апостол черні». Краткое содержание книги:
—❖ ♦ ❖—
«Пристрасть має лише своє право доти, доки нею керуємо.
Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками».
—❖ ♦ ❖—
[Прим.верстальника: У тексті збережено діалектичні, лексичні та фразеологічні особливості письма авторки. Діалектизми й рідковживані слова тлумачаться у розділі «Словник», який у електронній версії реалізовано за допомогою лінків.]
«Доки?» — спитав він і станув.
«Доки або не визволиться з його чару-завороження, або не згубить себе», — вона указала на чоло.
«І ви вірите в щось таке?» — він нараз усміхнувся весело.
«Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в нім, і лякливо… що тоді робити?»
«Ви глузуєте!» — кликнула нараз болісно, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Коло її уст здрігнулося боляче. Струнка коло них була вдарена. Ніхто не хоче її поважно розуміти.
Юліян схилився над нею, переляканий.
«Скажіть, ради Бога, відки ви таке берете?..» — спитав.
«Про вас говорять…»
«Про мене говорять, що з мене буде колись добра партія, — впала йому роздражнено в речення… — а може, й це й те, що я екзальтована… мотивуючи те послідне, що я о д и н а ч к а».
В тій хвилі… вмовкла.
Перед ними опинилася служниця й попросила до підвечірку. Хутко по тім… Юліян попрощався.
Молода Ева дивилася якийсь час за ним… а відтак вернула… в сад. Фіртка в паркані остала не зачинена… й треба було ключ забрати.
Коли в тиждень знову зайшов, пішли, по так званій «вступній балачці» з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.
«Давайте, панно Ево, підемо шукати „блуд“ вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий і сильний; якщо нас незнане або блудне, хоч би й як приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо-високо вгору, мов смолоскип, і буду так лісом нести, аж не вернемо додому. Хочете? — Він окинув її щиро очима. — Ну, як не тепер то іншим разом, — додав звісно. — Я ж ще буду заходити до вас. Поставмо собі за ціль поглянути „блудові“ в очі».
Вона похитала головою і усміхнулася легко.
Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до границі чужого села. Глибина лісу мовчалива, й вона причиняється до того, що викликує в чоловікові жах і таке, на яке чоловік в своїй хаті, чи в ясній добі не впадає гадками.
«Так ми розрушимо мовчання лісу. Я один його не боюся, а над вами буду сторожити, мов над чародійною квіткою, що дає щастя. На те спустіться».
Вона поглянула йому вигрибущо в очі, а по хвилі сказала: «Може. Може, і підемо колись».
Нараз він обернувся обличчям до глибини й гукнув з усеї сили «Ево!»
…Ево… відбилося з котроїсь сторони, не то з-помежи верхів дерев, не то з боку й втихло. Він поглянув в її лице. Її очі були велико відчинені й слухали. Вона поклала палець на уста й шепнула: «Здається, на землю впало».
«Або між галузям повисло…» — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Але жаден крок не зближався. Тишина панувала навкруги них і мов противно неначе чогось і собі вижидала.
…А тепер нехай вже йому по щирости скаже, хто був саме той найголовніший, що їй такі чуда в головку й груди вложив.
Її погляд пішов по нім.
Вона. Б а б у н я. Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби він знав… При тих словах вона заслонила лице й прошептала: «Будучи її внучкою, що подібна не лиш з поверхности до неї… може, також колись…» — і не договорила.
Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву, яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.
Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.
При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.
Змішалася.
Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!
Се «добре» було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.
«Панно Ево!»
«Що?» — вона стала поважна, й неначе перед його очима виросла.
«Бачите, який я? По раз другий я…»
«О… нічого… скільки голов… стільки й гадок», — відповіла.
Мовчки пішли дальше.
Нараз сталося щось несподіване. Він опинився перед нею, мов вкопаний, і сказав зміненим голосом: «Панно Ево, усміхніться!»
Дівчина глянула з переляком на нього.
«Я вас прошу».
Вона похитала поважним заперечуючим рухом голови.
«Я вас прошу».
«Я не можу. Ви глузуєте».
«Ні. Я цілком поважно прошу. Як свою сестру, усміхніться!»
Вона глянула вдруге в його очі й опустила погляд.