Апостол черні
- Автор: Кобилянська Ольга Юліанівна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Букрек
- ISBN: 978-966-399-474-1
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Апостол черні». Краткое содержание книги:
—❖ ♦ ❖—
«Пристрасть має лише своє право доти, доки нею керуємо.
Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями і душевними каліками».
—❖ ♦ ❖—
[Прим.верстальника: У тексті збережено діалектичні, лексичні та фразеологічні особливості письма авторки. Діалектизми й рідковживані слова тлумачаться у розділі «Словник», який у електронній версії реалізовано за допомогою лінків.]
«Нічого. Я чую, що ніколи не буду така щаслива, як другі. Туга, що мою душу вічно наповнює, ніколи її не покине».
«Відки ти се взяла?»
«Сама з себе. Чому я чуюсь все самітна? Або знов вистарчаю собі все і всюди? Хоч би й як весело, хоч би й як, Марійко, а мене внутрішня самота переслідує, а часом навіть посеред гамірного гурту до себе манить. Мені лиш от з тим там добре».
І указала мовчки на небеса.
«Не знати, чи Юлик буде вже на місці», — сказала якось розсіяно Марія.
«Ні, мабуть, аж пізно ніччю; вони ж колією поїхали».
Коли мати вернула, упоравшись зі справунками, додому, і всі дівчата зібралися на чистім поді до супочинку (літом вони все там ночували, щоб удержати чистіше кімнати вдолині), виглядали, мов гурт ангелів, що зібрався на варту. Тут і там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а відтак, обтулюючись своїм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались під білі покривала і вмовкали.
«Може, й Юлик вже на місці й згадує нас?» — пішло шепотом з уст наймолодшої.
«Може…»
«Я завтра о п’ятій встану, щоб цвіти й ярину пілляти та хоч годину-дві в саді попрацювати. Може, й б і л а г в о з д и к а розцвітеться, великий той і повний… що я дістала», — сказала півголосом Марія до старшої сестри.
«Що за гвоздику ти дістала?» — пішло ледве чутно з уст наймолодшої, що вже засипляла. Але Марія, мабуть, не дочула. Перед її дівочою душею виринула «Покутівка» й там панський сад. Між його деревами, кущами, а знов і клумбами з цвітами ріжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.
Юліян вже посередині першого місяця вакацій як гостем в селі Ґанґів, а до парохії ще не навідувався. Вона лежала годину ходу від двору, а він не міг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого їздили купатися з дідичівським сином, притикав своєю трощею майже до саду парохії — був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дійти аж до саду… через що Юліян і не споминав своєму товаришеві… що мав намір туди зайти.
Аж настав і на те час.
«Ти куди?» — спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софі й курив, Юліяна, коли сей взяв ціпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.
«На парохію», — відповів Юліян.
«Чого тобі там?»
«Запросили свого часу… ще від афери… і я обіцяв зайти до них, треба ж вив’язатися з обітниці».
«А-га..! Тодішня історія, де ти відограв ролю ангеласпаси-теля», — відповів молодий німчик і усміхнувся.
«Йди, йди, — сказав. — Впрочім, се порядні люди. Панна не дуже гарна, але, кажуть, мудренька, і як на попівну добра партія, бо заразом і многонадійна спадкоємиця…»
«Мене се що обходить?» — відповів понуро Юліян.
«Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нічого не сказав, так лиш собі замітив. Мені збудилося тепер се в пам’яти, що так мені раз економ з якоїсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить. Як тебе схотять там, як се в панів буває, в себе довше задержати (бо всі вони, старої Орлихи не виключивши, дуже гостинні) — ти не приймайся того. Час від часу показатися в них — не кажу… але не в’яжися нічим. Попівські доми на селі голодні на інтелігенцію, а й вони, Захарії, не будуть ліпші. Ти ж знаєш наші шпорти, конверзацію в англійськім в гувернантки моїх сестер, що в противнім разі прямує впрост до батька на „Rapport“ — і скандал..! Я її не терплю».
«Не бійся! Я числюся з часом. І чого б мені там на довге? Занудився б».
І з тим пішов.
На парохії Юліян зустрінувся на ґанку, з котрого був перелаз на подвір’я з обійстям, — з отцем Захарієм, що саме відправив якогось чоловіка за орудками в сусіднє містечко й на пошту.
«До пані Орелецької не поступайте. Нехай хоч з тиждень буде в хаті спокій», — донеслися його слова ще до Юліяна. Чоловік вклонився й пішов, а о. Захарій звернувся до гостя.
Побачивши його, він зрадів. Він вже чув про його побут в дідича. Гадав, що він, може, і взагалі не загляне до них. Третій тиждень вже кінчається, а його не видно ні в церкві, ні… тут. Чому так резервово. Погордив справді попівським запрошенням? — При тих словах щиро дивився юнакові в очі.
Юліян зміняв барву.
«Ні. Щодо того, то ні, — відповів. — Але так тяжко вирватися з двора. Заєдно там займають; а до того він і там студіює». — Він не докінчив.
«Студіює? Так?»
Вправляються вдвох з Едвардом в англійській, французькій і російській мові, їздять часто, щоб се вміти вже перед вступом до війська. До того все якесь товариство, то знов веслують. Виїжджають також на друге село на контролю, й так час збігав.