У них щось негаразд з головою у тих росіян...
- Автор: Лаурен Анна-Лена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталя Іваничук
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «У них щось негаразд з головою у тих росіян...». Краткое содержание книги:
Анна-Лєна Лаурен вважає, що в назві книги нема нічого образливого. Це можна порівняти з французьким висловом «Ils sont fous» («Вони божевільні»), але в хорошому значенні. Книга перекладена фінською та російською мовами, у Росії читачі сприйняли її по-різному. А тепер і український читач має змогу краще зрозуміти тих росіян, у яких щось не все гаразд з головою...
Партії Росії можна умовно розділити на три групи:
— Провладні партії — по суті, продовження Кремля (Єдиная Россия і Справедливая Россия).
— Опозиційні партії, які узгодили свою роль з Кремлем (ліберал-демократи, комуністи).
— Власне опозиційні партії, які успішно замовчують підконтрольні Кремлеві ЗМІ (Яблоко).
Є своєрідні «межові» партії. Наприклад, Союз правих сил критикує Кремль, однак його фінансує Анатолій Чубайс, голова російської державної корпорації Єдині енергетичні системи Росії. Яблоко звинувачує Союз правих сил у тому, що вони, мовляв, злигалися з владою, — треба визнати, не цілком безпідставне звинувачення. Принаймні на виборах до Думи 2007 року партія так відкрито пішла на конфронтацію з Кремлем, що влада завдала удару у відповідь, провівши найогиднішу кампанію обливання брудом, яку я тільки бачила у своєму житті.
Тож зовсім неважливо, за яку партію голосувати, — це ніяк не впливає на владу. Перші дві партії самі є владою, а решта не мають шансів бути почутими. На виборах у Росії віддають свої голоси 50-60 відсотків населення, але існує реальний ризик, що в майбутньому відсоток зменшиться і впаде нижче 50 відсотків. Російські виборці наділені здоровим глуздом, тож розуміють — влада не має наміру до них прислухатися.
Російські опозиційні партії стоять перед вибором: піти назустріч владі або ж поволі згаснути. Водночас багато політологів вважають, що опозиція змогла б одержати шанс, якби опозиційні сили зуміли об'єднатися.
«Можливості уряду утримувати владу не безмежні. Звичайно, владі вдається певною мірою фальшувати результати голосування, але ж не цілком і повністю. Твердження, ніби всі голоси в Росії куплені, грубе перебільшення», — сказав політолог Дмітрій Орєшкін, коли я брала в нього інтерв'ю перед думськими виборами 2007 року.
Іншими словами, власне опозиційні партії, набравши достатньо голосів, могли б пройти в Думу. Проблема в тому, що яскраві особистості опозиції — Григорій Явлінський, Ірина Хакамада, Михаїл Касьянов — не уживуться разом. Надто велике ego в кожного з них. Вони вже дискредитували себе в очах виборців, продемонструвавши більше зацікавлення власною кар'єрою, ніж майбутнім демократичної опозиції.
Явлінський, Хакамада і Касьянов — головні фігури російської демократії, які нічим не ризикують. Вони не виходять на вуличні демонстрації, не стинаються у двобої з Кремлем. Але така поведінка не дає підстав для зневаги — всі троє немало ризикують уже своєю безкомпромісністю у стосунках з Кремлем.
На вулиці виходять Ґаррі Каспаров, Едуард Лімонов і Володимир Рижков. Каспаров і Лімонов ставлять собі метою не так пройти в Думу, як створити щонайбільше проблем владі. Постійно організовуючи по всій Росії дисидентські марші — так звані марші незгідних, — вони змушують владу поводитися, наче переляканий слон: демонстрації розганяють з нечуваною і невиправданою жорстокістю, бо ж демократичний рух не становить жодної небезпеки для Кремля. У цьому сенсі Каспаров та Лімонов досягли значно більших результатів, аніж їхні кабінетні колеги Явлінський та Хакамада.
Та навіть якби опозиційні партії просочилися у Думу, це б не надто вплинуло на загальну ситуацію. Дума не є законодавчим органом у західноєвропейському сенсі цього слова, тобто інституцією, яка ініціює і ухвалює законопроекти. Завдання Думи — схвалювати пропозиції президентської адміністрації, що вона покірно й робить.
Даремно шукати влади в Думі, вона в руках президента. Дума не зуміла створити собі статус органу, обраного народом, як у президентських демократіях, тобто не стала противагою президентові. Натомість вона стала збіговиськом надзвичайно цікавих особистостей, які влаштовують у її стінах розкішні телевидовища на всю країну, кулачні бої та майстер-класи красномовства.
Депутати Думи мають високу платню, чудове житло і купу пільг. Насамперед вони здійснюють комерційну діяльність, тобто продають свої послуги в різних сферах суспільства. Лобіюють чиїсь інтереси, тусуються на численних вечірках. Однак не мають жодних реальних шансів впливати на діяльність уряду, не можуть, до прикладу, послати його у відставку. Це не їхня компетенція. Їм суджено лише схвалювати пропозиції Кремля та хіба що вносити якісь несуттєві поправки.
Політика в Росії — це бізнес. Той. кому пощастило бути обраним до Думи, вважай, забезпечив собі небідне майбутнє. Водночас обранець одержує доступ до інформації та каналів, які можуть виявитися надзвичайно корисними. Невипадково чимало депутатів Думи — відомі бізнесмени. Таким був й олігарх Борис Березовський до своєї втечі з Росії.