У них щось негаразд з головою у тих росіян...
- Автор: Лаурен Анна-Лена
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталя Іваничук
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «У них щось негаразд з головою у тих росіян...». Краткое содержание книги:
Анна-Лєна Лаурен вважає, що в назві книги нема нічого образливого. Це можна порівняти з французьким висловом «Ils sont fous» («Вони божевільні»), але в хорошому значенні. Книга перекладена фінською та російською мовами, у Росії читачі сприйняли її по-різному. А тепер і український читач має змогу краще зрозуміти тих росіян, у яких щось не все гаразд з головою...
Мої документи надіслали до міністерства. Процедура тривала майже рік. За цей час відбулася зміна поколінь в МЗС (зміна влади в Кремлі відбулася кількома роками раніше). Симпатичного пана замінили якимсь молодиком, якого годі було застати на місці. Коли МЗС нарешті дало про себе знати, я одержала річну візу й акредитацію, але як журналіст з місцем роботи в Москві, а не у Фінляндії. Міністерство хотіло обмежити кількість журналістів з постійною акредитацією, які висвітлюють події в Росії з Фінляндії. Таких стало надто багато, пояснив молодик телефоном.
— Невже ви не розумієте, що я однаково приїду, тільки за туристською візою? Чому ви не дозволяєте зробити мені це законно? — шипіла я в слухавку, просто у вухо чиновникові, який, здавалося, потішався з мого гніву.
Заради справедливості варто сказати, що, коли я за два роки вигулькнула в Москві як кореспондент телерадіокомпанії Рундрадіо, чиновник жодного разу не дорікнув мені за той спалах гніву. Ніхто мене не оштрафував за колишні порушення правил перебування у Росії. Можливо, тому, що багато службовців самі знають про паралельні реальності, у яких усі живуть, а може, через те, що я прибула, з російського погляду, з невеликої країни і з невеликої компанії. Чиновники міністерства закордонних справ зосереджують свою увагу на поважних країнах — США. Великобританії, Німеччині, Франції — і поважних засобах масової інформації — BBC, CNN, New York Times. Ціле щастя, що міністерським чинушам не вистачає енергії ще й на фінських гномиків.
Щоб працювати в Росії, іноземному журналістові треба отримати два документи: акредитацію російського МЗС і річну візу.
Процес може протривати кілька місяців, бо це не така проста справа, надто якщо подаватися вперше. І тому, що вимоги нереальні до виконання, сам процес дуже заплутаний і складний. Усі документи мають бути оформлені так, як цього хочеться міністерству, до того ж, правила можуть змінитися будь-якої миті.
Російське МЗС вимагає подавати: лист від працедавця, лист від московського представництва компанії, копію паспорта і візи, а також дві фотокартки.
Якщо твою заяву приймуть, одержиш акредитацію, і щойно тоді можна подавати заяву на одержання річної візи. Але не до МЗС, а до місцевого відділення міністерства внутрішніх справ. Маючи на руках листа з МЗС, копію угоди про винайм житла та ще кілька паперів можна подавати нову заяву.
Дуже важливо, щоб у документи не закралася ані найменша помилка чи одрук. Коли я прийшла за рік подовжити свою акредитацію, чиновник з МЗС стривожився. Він простягнув мені листа, якого я мала віднести в міністерство внутрішніх справ для подовження акредитації і тицьнув у нього пальцем:
— У паспорті ваше ім'я Анна-Лєна пишеться через дефіс, а в старій візі — без дефіса. Ми записали так, як у попередній візі. Дуже сподіваюся, що проблем з новою візою не виникне...
На моє щастя, чиновники міністерства прогавили брак дефіса...
Отож у Росії треба пильнувати ладу в своїх документах. Однак, буває, виникають ситуації, коли доводиться вибирати: або порушити закон, або втратити можливість зробити гарний репортаж.
Завжди можна знайти компроміс. У кожного, хто їде до Росії, може виникнути проблема з російським МЗС. У гіршому випадку журналіста позбавлять акредитації або ж відмовлять її подовжити. Тому варто навчитися передбачати, коли варто відважуватися на шахрайство, а коли й навпаки — не ризикувати даремно. Ніколи не знаєш наперед, що ліпше, покладатися можна лише на власну інтуїцію.
Навесні 2007 року я вирішила на свій страх та ризик податися до Чечні. Російське МЗС регулярно організовує виїзди до Чечні журналістів, які, звісно, перебувають під пильним наглядом упродовж всієї подорожі й не мають змоги працювати самостійно. Я давно вже збиралася у таку поїздку, однак завжди виникали якісь накладки з іншими відрядженнями.
Тієї весни я тривалий час одержувала повідомлення від своїх колег, що ситуація у Чечні суттєво стабілізувалася. Це, ясна річ, заперечувало міністерство закордонних справ, не бажаючи пускати туди журналістів-одинаків і вимагаючи, окрім того, спеціальної акредитації укупі зі спеціальним дозволом для іноземних журналістів на перебування у Грозному.
Існував лише один спосіб переконатися, спокійно там чи ні, — самій туди поїхати. Я роздобула номер телефону прес-служби адміністрації Рамзана Кадирова, зателефонувала туди й повідомила, що виїжджаю.