Пригоди Шерлока Холмса. Том I
- Автор: Конан Дойл Артур
- Серия: Пригоди Шерлока Холмса #1
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 978-966-01-0448-8
- Переводчик: Волидимир Олександрович Панченко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Пригоди Шерлока Холмса. Том I». Краткое содержание книги:
Цей том — перший із чотиритомного видання, до якого увійшли в українському перекладі усі твори англійського класика про пригоди Шерлока Холмса.
Вже сказано було, що в цій долині немає ні сліду життя. Проте це не зовсім так. Із висоти Сьєрра-Бланки видно дорогу, що в’ється пустелею й зникає десь удалині. Вона поорана колесами й витоптана ногами багатьох шукачів щастя. Вздовж дороги, виблискуючи під сонцем, яскраво біліють на сірому солончаку якісь речі. Підійдіть і погляньте на них! То кістки — одні великі й грубі, інші дрібніші й тонші. Великі кістки — бичачі, менші — людські. На півтори тисячі миль можна простежити страшний караванний шлях за рештками тих, хто загинув у дорозі.
4 травня 1847 року все це побачив перед собою самотній подорожній. Зовні він скидався на духа чи демона цієї місцини. З першого погляду важко було визначити, чи сорок йому років, чи шістдесят. Обличчя його, сухе й виснажене, обтягувала бура, схожа на пергамент шкіра; довге темне волосся й бороду вкрила сріблом сивина, запалі очі горіли неприродним блиском, а рука, що стискала рушницю, нагадувала руку кістяка. Щоб не впасти, він спирався на рушницю, хоча, судячи з високого зросту й могутньої статури, повинен був мати міцне, витривале здоров’я. Але схудле обличчя та одежа, що, мов торбини, звисала на його висохлому тілі, виразно свідчили, чому він виглядає немічним старцем. Він помирав — помирав з голоду й спраги.
Зібравшись востаннє на силі, він зійшов у долину, потім піднявся вгору, марно сподіваючись знайти хоч краплину води. Але побачив перед собою лише соляну пустелю й пасмо диких гір удалині — жодного кущика чи дерева, жодного сліду води. На всьому цьому неозорому просторі не видно було ані промінця надії. Шаленими, розгубленими очима він поглянув на північ, на схід, на захід — і зрозумів, що його мандрам настав кінець і тут, на голій скелі, він стріне свою смерть. «Чи не все одно — тут чи за двадцять п’ять років на подушках», — пробурмотів він, сідаючи в затінку біля великої брили.
Але перш ніж сісти, він поклав на землю непотрібну тепер рушницю та великий клунок, зав’язаний сірою хусткою, який він ніс, перекинувши через праве плече. Клунок був, здається, надто важким для нього — знявши з плеча, він не втримав його в руках і майже впустив на землю. Вмить розлігся жалісний крик, і з хустки висунулось маленьке злякане личко з блискучими карими оченятами, а потім — два брудні кругленькі кулачки.
— Ти вдарив мене! — сердито промовив дитячий голосок.
— Справді? — винувато промовив подорожній. — Пробач, я ненароком. — Говорячи це, він розв’язав хустку — в ній лежала гарненька дівчинка років п’яти в чистеньких черевичках, рожевій сукенці й полотняному фартушку, — це свідчило про те, що її вдягала дбайлива мати. Личко дівчинки зблідло й схудло, але, судячи з її міцних ніжок та рученят, дівчинці довелося зазнати менше лиха, ніж її захисникові.
— Тобі боляче? — стурбовано спитав він, побачивши, як дівчинка, засунувши пальці в скуйовджені золоті кучерики, тре потилицю.
— Поцілуй, і все буде гаразд, — поважно сказала вона, підставивши ближче забите місце. — Мама завжди так робить. Де мама?
— Мама пішла. Ти, мабуть, скоро її побачиш.
— Пішла? — мовила дівчинка. — Чому ж вона не сказала «на все добре»? Вона завжди так робила, коли йшла до тітоньки на чай, а тепер її нема вже три дні. Так пити хочеться, авжеж? Чи нема тут води або чогось поїсти?
— Нема нічого, люба. Почекай трохи, і все буде гаразд. Поклади-но сюди голівку, й тобі стане легше. Нелегко говорити, коли губи сухі, як папір, але краще вже я розкажу тобі, як лягли карти. Що це в тебе?
— Які гарні! Які чудові! — захоплено вигукнула дівчинка, підібравши два блискучі шматки слюди. — Коли ми повернемось додому, я подарую їх братикові Бобу.
— Скоро ти побачиш іще гарніші речі, — впевнено відповів чоловік. — Тільки трошки зачекай. Ось що я хотів тобі сказати: чи пам’ятаєш ти, як ми пішли від річки?
— Так.
— Ми сподівалися, що невдовзі прийдемо до іншої річки. Але щось підвело нас — чи компас, чи карта, чи щось іще, — і ми заблукали. Вода скінчилася. Ми зберегли краплину для вас, діточок, і... і...
— І тобі нічим було вмитися? — серйозним голоском перервала мала, заглядаючи йому в сумне обличчя.
— Так, і попити теж нічого. Спочатку помер містер Біндер, потім індіанець Піт, потім місіс Мак-Ґреґор, Джоні Гонс і, нарешті, твоя мама.