Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Принюхувався до горілки й Песик Ложка, постогнував, і хвостом виляв, і погавкував стиха, але Козак Мамай був невблаганний.

— Не дам. І не скавчи.

Песик Ложка поглядав на Мамая з докором.

І той, схилившись до собачки, говорив йому стиха:

— Нап’єшся знов. Не дам.

А потім уже й уваги не звертав на нього, задумавшись про щось своє, сумне й відсіль далеке.

Залітала в думках далеченько і Явдоха, поспішаючи за синовою долею, намагаючись по-материнському її вгадати, і ніби вже й не бачила хвилястого степу, а все-таки впивалась його пахощами, його бринінням, барвами, бо ж не могла не впиватись, як не могла не дихати, як не могла спинити калатання серця, таку незбориму силу чаїв у собі він, таке він збурював зворушення в душі, цей український незайманий степ у повільнім веснянім смерканні.

Мовчала матінка.

Замислився й Козак Мамай.

Мовчали й ті лейстрові козаки, сірома козацька, що так раптово покинули сьогодні серед степу, над копицею ладану, свого лабузливого пана Купу.

Мовчав і Михайлик, придивляючись до якогось молодого козаченька, котрий сидів біля багаття, горілки не сьорбав і, тримаючи книжку на колінах, читав щось і сам собі тихо та чудно сміявся.

Що більше сутеніло, то ближче до вогню присувався той парубок, то дужче реготав, і Михайликові кортіло взнати — хто він, оцей козак, що він читає та чого регоче.

Це був чорнявий запорожець, тонкий, а дужий, вусом кучерявий, з невеличкою, як і в кожного молодика, чуприною на маківці, моторний, бистроокий, з хуткою річчю та з чудернацькою, ніби й не наською, химерною вимовою, хоч, крім вимови, і все в нім було якесь чудне та дивне.

І пильний погляд кмітливих тямущих очей.

І в убранні якісь дрібниці.

І та книжка, друкована далебі не по-наському.

Тільки й знав об нім Михайлик, що ім’я, бо ж чув сьогодні, як його кумедно кликали двоє товаришів-запорожців: Пилип-з-Конопель.

Один із тих товаришів, довготелесий та рудий, впавши трохи осторонь на землю, безпробудно спав.

А другий — козарлюга вже в літах, вельми підтоптаний, — стояв, як, бува, камінний мамай на степовій могилі, непорушно, чатуючи, на сторожовій козацькій хвигурі, тобто на дерев’яній вежі, біля якої наш Козак Мамай отаборився з новими друзями на ніч.

Він стояв мовчки, той нерухомий вартовий, на височенній споруді з бочок, діжок та барил — і глядів та й глядів навкруги, оком сягаючи аж наче за далекий обрій.

— Злазь! — гукнув йому Пилип-з-Конопель. — Пора вже ставати мені.

— Ще рано, — стиха відмовив козак на хвигурі, але все-таки зліз.

І став біля вежі, стомлений, зажурений старий козак, що вже стомився від безугавних воєн, які роздирали мирну Україну протягом століть.

Молоді були в нього лиш очі. І він не зводив їх з далеких виднокраїв, бо таку мав службу: вони оберігали спокій України, оці троє пересмажених на сонці козаків, закурених, голодних та здичавілих, що так і жили тут, у трав’янім курені, свіжої людини не стрічаючи по кілька тижнів.