Чорний лабіринт
- Автор: Сичевський Василь Павлович
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Чорний лабіринт». Краткое содержание книги:
В постійній боротьбі на грані життя і смерті формуються характери героїв пригодницького роману Василя Сичевського «Чорний лабіринт». Кинуті в американські табори для переміщених, вони ні на мить не залишають думки про повернення на рідну землю. Наклепами, брехнею і безсоромними провокаціями намагається заплутати їх у свої тенета американська розвідка, та і в цьому двобої перемагає глибокий патріотизм радянських людей.
В романі відтворюється життя конаючого гітлерівського рейху, викривається людиноненависницьке єство фашизму, розвінчується облудна мораль рицарів наживи — американських імперіалістів та їх воєнщини.
Роман «Чорний лабіринт» — друга книга молодого письменника. Перша — повість «Чаклунка Синього Виру» вийшла у видавництві «Молодь» в 1962 році.
Василь Сичевський — учасник Великої Вітчизняної війни, вихованець Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, нині працює режисером Української студії хронікально-документальних фільмів.
— Як?
— Не знаю. Та поки житиму, не подарую.
— Кому? Хіба ти знаєш, хто він?
— У тім-то й справа, що не знаю. Проте дізнатись можна. Ти пам'ятаєш майора Грачова? Він був штубовим нашого барака. Так от, улітку минулого року об'єднана рада БСВ призначила його командиром повстанських загонів Півдня. З ним було троє: Карпенко, Семенов і Караушев. У минулому — всі штабісти. Вони розробили оперативний план підготовки збройного повстання в концтаборах Баварії. Визначили строки виступу. І робота закипіла. Формувались загоїш, добували зброю. Моосбург мав починати першим, якщо виступ був би успішним, іти на Мюнхен. Ми знали, що гарнізон у Мюнхені в три рази менший за моосбургську групу. Враховувалися також іноземні робітники на двох німецьких заводах та антифашистське підпілля. З ними тож було налагоджено зв'язок. І раптом провал. Чому? Як? Першими взяли Грачова і його штабістів. Я саме досиджував місяць у карцері. Три дні лишилося до виходу. Несподівано до мене кинули Караушева. Він і сказав мені, що організацію продав хтось із зв'язкових, а їх усього три — в кожного штабіста свій. Коли Караушева привели на допит, гестапівець поклав перед ним документ, який штаб Грачова розсилав днів за десять до арешту через зв'язкових у низові осередки. Документ був помічений грифом Карпенка. А от хто в нього був зв'язковим, знає лише сам Карпенко. Він зараз тут. Весь штаб Грачова тут, у фернемунгсгале[4]. Проте Карпенко після останнього допиту вже дві доби непритомний.
— А Грачов? Він як?
— Убили Грачова, — сказав Крайніченко. Опустив голову на руки і мовчав важко, тоскно, з якоюсь надсадою в серці. Потім враз стрепенувся. — Не можу, Петре. Такі люди гинуть, а та гнида десь причаїлась і винюхує, кого б іще продати. І це тоді, коли всій фашистській камарильї надходить кінець.
— Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — сумно промовив бородатий.
— Ти це облиш. Не кисни, — різко обірвав його Федір.
— Я не кисну, ні. І себе мені не жаль, друже. Дітей жалко. У мене їх троє. Душа болить, Федоре, коли згадаю, що там, удома, нас вважають зрадниками.
— Де це ти такого наслухався?
— Підожди, не сердься. Я правду кажу.
— А на біса мені така правда. Я своєю живу.
— Я почув її від людей.
— Люди можуть помилятися, якщо вони не сволота, звичайно. А тобі я дивуюсь. Ти ж знаєш, що ми не зрадники. І народ наш про це знає — він нас і судитиме. Не всі з нас герої, але і падлюк по пальцях перелічити можна.
Думки роїлися в голові, осідали на серце давнім, застарілим болем. «Якщо когось і вважають там, на Великій землі, зрадником, так це мене, Федора Крайніченка». В тридцять сьомому забрали батька. Старий комуніст, учасник арсенальського повстання. Він деякий час працював у Раднаркомі. Ворог народу. Тоді легко чіпляли ярлики. А батько був кристально чесною людиною. Попавши у полон, Федір навмисне змінив прізвище, назвався Краєвим, розуміючи, що коли фашисти довідаються про батька, то не залишать його, набридатимуть своїми підлими пропозиціями. Він не сказав про батька навіть близьким друзям. Федір добре знав магічну силу того ненависного слова «репресований». Воно відштовхувало друзів, прирікало на самотність, сіяло між людьми недовіру.
Андрій зайшов до барака, шкутильгаючи. Дерев'яні колодки натерли на ногах криваві пухирі. Хлопець зняв обувку і, відчуваючи босими ногами приємну прохолоду долівки, пішов у дальній куток барака, де були його пари.
Заклопотаний своїми думками, він звернув у прохід між нарами і раптом побачив чиюсь зітнуту кістляву спину, обтягнуту смугастою робою. Чоловік не то ховався, не то дослухався, витягнувши шию. З кутка долітали чиїсь приглушені голоси. Андрій нахилився і несподівано побачив бородатого. Солдат сидів на нарах і розмовляв із своїм знайомим.
— У, гад, підслуховуєш! — не тямлячи себе, Андрій щосили влупив кістлявого колодками межи плечі. Зачепився, втратив рівновагу і впав на нього зверху. Той перелякано скрикнув, вивернувся з-під Андрія, мов кіт, стрибнув на нари, перескочив відсік і понісся, гупаючи колодками, до виходу. Андрій схопився, хотів бігти навздогін, але чиясь рука зупинила його.
— Стій, хлопче, по табору бігати заборонено. Кулю спіймаєш. — Перед ним стояв високий гефтлінг. — Ти запам'ятав його обличчя? — запитав він, коли Андрій трохи отямився.
— Ні. Я бачив тільки його спину.
— Жаль, вислизнув, гад. І як ти його випустив, — з досади бородатий навіть сплюнув.
4
Барак для допитів.