Країна Мумі-тролів. Книга третя
- Автор: Янссон Туве Марика
- Серия: Країна Мумі-тролів #7
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 966-8476-03-4
- Переводчик: Наталя Іваничук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Країна Мумі-тролів. Книга третя». Краткое содержание книги:
Книга третя — це нові неповторні зустрічі з милим сімейством Мумі-тролів та їхніми багатьма друзями. Маленькі герої книжки підросли настільки ж, наскільки подорослішали читачі «Країни Мумі-тролів». Тепер їм доводиться замислюватися над важливими речами, якими сповнений світ, — такими, як сенс життя, самопізнання і самоствердження, любов, взаємоповага, щедрість душі. І тому ми щиро радимо почитати цю книжку батькам — якщо вони хочуть більше дізнатися про себе та своїх дітей і дбають про гармонію в родині.
Але ж гатіфнати ніколи не б’ються, нікому не суперечать, ні до кого не відчувають образи та й взагалі ніколи нічого не відчувають. Вони, кланяючись, сотнями підходили один за одним. Мумі-тато також зняв капелюха й кланявся до знемоги, аж йому голова заболіла. Сотні лап миготіли у нього перед очима, тож Тато й собі заходився розмахувати лапами просто від утоми.
Коли повз нього пройшов останній гатіфнат, Тато Мумі-троля цілковито забув про своє бажання побитися. Страшенно змучений від своєї ввічливості, він рушив шепітливою травою услід за гатіфнатами, тримаючи у лапах капелюха.
Грозове хмаровище вже видряпалося високо на небо й грізно нависало над ними, ніби стіна, що ось-ось впаде. Десь там, угорі, шугав вітер, невідчутний унизу, й гнав перед собою дрібні пошматовані клапті хмарин, які щодуху утікали від бурі.
Над самою поверхнею моря коротко спалахували примхливі блискавиці: спалахували й гаснули, і знову спалахували.
Гатіфнати зібралися посеред острова, повернувшись обличчями на південь, звідки насувалася гроза, точнісінько, як морські птахи перед негодою. Один за одним вони спалахували, немов нічні каганці, в унісон з блискавками, а трава навколо наелектризовано тріщала.
Мумі-тато ліг горілиць, розглядаючи блідо-зелені ніжні листочки прибережних трав на тлі потемнілого неба. Удома на канапі лежала подушка, на якій Мумі-мама вишила папороть: світло-зелені листки на чорній тканині. Дуже гарно!..
Гроза гуркотіла вже ближче. Мумі-тато відчув легеньке поколювання в лапах і сів на траву. У повітрі пахло дощем.
Зненацька гатіфнати залопотіли лапами, немов крилами вітряки. Вони гойдалися туди й сюди, кланялися й танцювали, а над пустельним островом дзижчала пронизлива комарина пісенька. Гатіфнати вили тужно й моторошно, наче вітер у горлечку пляшки. Татові Мумі-троля нестерпно захотілося зробити так само: розгойдуватися туди й сюди, вити, кланятися і шарудіти лапами.
Щось шпиґнуло його у вухо, і він мимоволі замахав лапами, потім підвівся, поволі рушив до гатіфнатів.
«Таємниця їхнього життя якось пов’язана з грозою, — здогадався Тато. — Це грозу вони шукають і про неї мріють…»
Над островом спустилася пітьма, білі блискавки з грізним шипінням прямовисно впивалися у скелі. Удалині над морем шаленів вітер, його завивання чулося щораз ближче. І враз луснув грім. То була найжахливіша гроза у житті Мумі-тата. Здавалося, немов важкі вози з камінням котилися, гуркочучи, то в один бік, то в інший, а тоді налетів вітер і жбурнув Тата в траву. Отак він сидів у траві, притримуючи лапами капелюха, а буря пронизувала його наскрізь. І раптом подумав: «О ні! Що це зі мною діється? Я ж не гатіфнат… Я Тато Мумі-троля! Що я тут роблю?!»
Тато глянув на гатіфнатів і раптом із швидкістю блискавки все збагнув. Він збагнув, що вселити життя в гатіфнатів може тільки велика, могутня гроза, яка надовго заряджала їх електрикою. А без грози вони мізерні та безпомічні. Нічого не відчувають, нічого не думають, лише шукають, шукають, шукають… Але, зарядившись, вони сповнювалися життєвими силами і ставали здатними на великі й сильні почуття.
Оцього вони, мабуть, і прагнули! Можливо, самі притягували грозу, збираючись великими громадами…
«Напевно, так воно і є, — міркував Мумі-тато. — Бідолашні гатіфнати! А я сидів собі на березі своєї затоки, гадаючи, що вони такі надзвичайні та волелюбні тільки тому, що мовчать і пливуть собі куди очі дивляться. їм нема про що говорити, і мандрівка їхня не має мети…»
Тієї миті розчахнулися хмари, і на них впала злива, біла та іскриста при світлі блискавиць.
Мумі-тато підхопився на рівні ноги, його очі знову стали синіми, як колись.
— Я йду додому! — закричав він. — Негайно!
Він бадьоро задер носа і, нап’явши капелюха на вуха, подався на берег, застрибнув до одного з білих човнів, підняв вітрило і без страху вирушив просто в розбурхане море.
Тато знову став самим собою, до нього повернулися колишні думки про розмаїті речі та явища, і він затужив за домівкою.
«Хіба можна собі таке уявити: ніколи не радіти й не розчаровуватися, — думав Мумі-тато, сидячи у човні, який летів крізь шторм. — Ніколи нікого не любити, ні на кого не сердитися і нікого не прощати. Не спати і не мерзнути, ніколи не помилятися, не страждати від болю у животі і не відчувати полегші від одужання, не святкувати день народження, не пити пива, не мати нечистого сумління…