Країна Мумі-тролів. Книга третя
- Автор: Янссон Туве Марика
- Серия: Країна Мумі-тролів #7
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 966-8476-03-4
- Переводчик: Наталя Іваничук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Країна Мумі-тролів. Книга третя». Краткое содержание книги:
Книга третя — це нові неповторні зустрічі з милим сімейством Мумі-тролів та їхніми багатьма друзями. Маленькі герої книжки підросли настільки ж, наскільки подорослішали читачі «Країни Мумі-тролів». Тепер їм доводиться замислюватися над важливими речами, якими сповнений світ, — такими, як сенс життя, самопізнання і самоствердження, любов, взаємоповага, щедрість душі. І тому ми щиро радимо почитати цю книжку батькам — якщо вони хочуть більше дізнатися про себе та своїх дітей і дбають про гармонію в родині.
Тато Мумі-троля напружено вглядався у морський простір, де на місячній доріжці вимальовувався маленький скелястий острівець. Тато намагався думати цілком просто: острів у морі, місяць над островом, місяць пливе морем і кольори — чорно-чоренний, жовтий та густо-синій… Так він думав, доки зовсім заспокоївся, а гатіфнати перестали вимахувати лапками.
Острів, хоч і був маленький, зате високий. Горбкуватий і темний, він здіймався з води, дуже нагадуючи голову велетенського морського змія.
— Ми зійдемо тут на берег? — поцікавився Тато.
Гатіфнати не відповіли. Вони причалили до острова, кинувши швартовий трос, а якір закріпили у скелястій розколині. Не зважаючи на Тата, гатіфнати подряпалися угору стрімким берегом. Тато бачив, як вони принюхувалися до вітру, кланялися й махали лапками — усе це виразно нагадувало якусь змову, до якої йому було зась.
— Як собі хочете… — образився Тато, виліз із човна і подався за ними услід. — Якщо я питаю, чи ми зійдемо тут на берег, хоча й сам бачу, що зійдемо, то могли би відповісти. Хоч словом, лиш би я відчув, що я тут не сам.
Але це він сказав дуже тихо, сам до себе.
Скеля була стрімкою й гладкою. То був непривітний острів, який цілком недвозначно натякав, що не хоче, аби його турбували. На ньому не росли квіти, навіть мох не ріс — нічогісінько. Він лише з лютим виглядом стирчав із води.
Раптом Тато зробив страшенно неприємне і дивне відкриття — острів роївся крихітними червоними павуками, полчищами павуків. Здавалося, ніби чорні скелі вкриті червоним мерехтливим килимом. Ні один павучок не сидів на місці, вони гасали з неймовірною швидкістю, на яку лишень здатні були їхні лапки. Увесь острів немов ворушився і повз у місячному сяйві.
Татові аж млосно стало від огиди.
Він переступав з лапи на лапу, миттю підхопив свого хвоста, ретельно його обтрусивши, пильно розглядався навколо в пошуках хоч якогось вільного клаптика, однак павуки кишіли всюди.
— Я не хочу вас топтати, — бурмотів Тато. — Ото лишенько! І чому я не залишився у човні… їх надто багато і всі одного виду… так не буває у природі… Усі як один схожі між собою…
Мумі-тато безпомічно роззирався за гатіфнатами. Він помітив їхні силуети на самому вершечку гори. Один із них щось знайшов, але Татові не видно було, що саме.
Зрештою, йому було байдуже. Він подався назад до човна, струшуючи лапами, як кіт. Павуки дряпалися по ньому, і Тата ледь не вивертало від млості. Довгою червоною вервечкою вони вже лізли по швартовому канату, добралися й до бортових поручнів.
Мумі-тато забився у найдальший куток на кормі.
«Це мені лише сниться, — думав він. — Ось зараз зірвуся зі сну, розбуджу Маму і скажу: «Яке жахіття мені наснилося! Навколо павуки… ти собі навіть не уявляєш!..»
А вона відповість: «Бідолашний мій! Поглянь: ніде ні павучка! То був тільки сон…»
Гатіфнати поволі поверталися.
І вмить павуки, навіть найкрихітніші, присіли від жаху на задні лапки, і, розвернувшись, кинулися по швартовому канату назад, на суходіл.
Гатіфнати сіли в човен, відштовхнулися від берега. Вони виплили з чорної тіні острова на місячну стежину.
— Яке щастя, що ви повернулися! — з щирим полегшенням вигукнув Мумі-тато. — Я ж ніколи не вмів знаходити спільної мови з павуками. Вони такі крихітні, що з ними й не поговориш… Знайшли щось цікаве?
Гатіфнати мовчки зміряли його довгим місячно— жовтим поглядом.
— Я запитав, чи ви знайшли щось, — повторив Тато, густо почервонівши. — Якщо це таємниця, то й тримайте її при собі. Скажіть принаймні, чи знайшли хоч щось!
Гатіфнати лише стояли й дивилися на Тата. Урешті Мумі-татові урвався терпець, він увесь спаленів.
— Вам павуки подобаються? — закричав він. — Подобаються чи ні? Я хочу знати це негайно!
Серед глибокої тиші один гатіфнат виступив наперед із розпростертими лапками. Можливо, він щось сказав, а може, то вітер прошелестів понад водою.
— Вибачте, — невпевнено зронив Тато. — Я розумію…
Йому здалося, начеб гатіфнат пояснив, що вони не мають якогось особливого ставлення до павуків. Або висловив жаль з приводу чогось, чому неможливо зарадити. Може, з приводу того сумного факту, що гатіфнат і Мумі-тато ніколи не зможуть порозумітися й порозмовляти між собою. Можливо, гатіфнат був розчарований і вважав, що Тато поводився по-дитячому.