Фантастика Всесвіту. Випуск 2
- Автор: Аллен Вуди, Азимов Айзек
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Електронна книга "КОМПАС"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Фантастика Всесвіту. Випуск 2». Краткое содержание книги:
— Сніданок на столі, панове добродії! — гукнула дівчина.
Скільки вже часу він не бачив чогось схожого? Як довго він не бачив такої вроди? І як вона поставиться до Марте, до молодого селюха-мисливця, якого ще досі не бачила?
Лойз сердито обернувся і ледь не наштовхнувся на Ґерта, що простував до дверей.
— У вас тут добре. Все виконують? Всі розпорядження — від Шефа?
— Все за його розпорядженням, — кивнув Ґерт.
— І коли Шеф лиш свисне, то все робиться? — доскіпувався Лойз. Питаючи, він дурнувато всміхався до Ґерта.
— Саме так. Він свиснув — і все зроблено, — відповів той, витримавши паузу. Стояв нерухомо, руки по-бойовому напружені, але на Лойза при цьому не дивився.
— То це й добре, — буркнув Лойз. — Ми просто цікаві темні селюхи. Ходи, Марте, бо сніданок вистигне.
Під яскравим сонцем вони сіли за стіл. Синяву прокреслювали ластівки, з того берега Дунаю хтось наспівно кликав когось, чулось торохкотіння воза. Тільки Ґерт Шульц все ще стояв.
— Смачного. Маю іти до Шефа. З рапортом.
— Рапорт, ось як! — хихикнув Лойз. — Ви все чисто організували. Респект! Чисто. Передайте Шефові від нас вітання, і ми за все дякуємо. Що тут є?
— Суп на яловичині з засипкою, — пояснила дівчина Адді, — потім сарняче сідло, картопляне пюре, салат з цикорію. Ринок у нас діє. Найважливішим завданням було, розумієте, задіяти ринок.
— І вельтлінзьке сімдесят дев’ятого року! — задоволено промимрив Лойз. — Маєш усе добре затямити, Марте.
— Легші вина вже всі вихилили, — повідомила Адді. Вона показала на річку. Там униз за течією плила грубо збита баржа з маленькою надбудовою у вигляді хижки та з в’язками реманенту. — Ми саме розвідуємо горби Вахе, трошки розглядаємось довкола. Може, вдасться підняти кілька виноградників.
— І ти завжди там, де треба щось підняти? — спитав Лойз, кліпаючи очима.
У її синіх очах з’явились крижинки, проте вона відповіла:
— Майже завжди, можете мені вірити.
— Чисто, — кивнув Лойз. Він нахилився над тарілкою і позирнув на Марте. Той порізав своє м’ясо на дрібненькі шматочки й через рівні такти посилав їх виделкою в рот, у той час як очима невідривно пас Адді.
— Мені звеліли показати вам місто, — повідомила Адді. Вона злегка відхилилась назад, обидві руки сплела на піднятому лівому коліні, тісно обхопленому матерією бежевого кольору. — Через годинку-дві я прийду, а ви тим часом відпочиньте.
— А я й не стомився, — з повним ротом вихопився Марте.
Адді засміялась, нахилилась до нього і поплескала по плечу.
— Через десять хвилин подіє вельтлінзьке, тоді відчуєш утому. Вам не завадить перепочити, їзда, мабуть, була важка, а ще тепер, коли дорогами майже не проїдеш.
— Трохи важка! — погодився Лойз. Марте зиркнув на нього розгніваним оком. Лойз прогнав усмішку з обличчя, підвівся. — Ходімо вже, Марте.
— В номері все гаразд? — насамкінець спитала Адді. — Ґерт не забув про мило і рушники? Ми, знаєте, відвикли від гостей. Принаймні від таких високих.
— Нічого не бракує, — заспокоїв її Лойз. — Все як має бути. До побачення, панночко!
Адді перекинула через плече легку синю курточку, підвела праву руку й пограла тонкими довгими пальчиками.
— Бувайте, скоро побачимося! — гукнула юна і через три сходинки стрибнула вниз із тераси на бруківку набережної.
Марте звівся на ноги, не зробив і кроку — в руці ще була склянка — і дивився їй услід, поки вона зникла за рогом найближчої вулички. І тільки тоді звернув увагу на стіл, на власну руку, на батька. Він поставив склянку на білу в квіточки льняну скатертину й скрушно потягся за Лойзом у їхній номер на другому поверсі.
— Ми тут, певна річ, не будемо спати, — Лойз постукав у стінку номера, наче у в’язничній камері. — Тут чуєш себе, як щупак у верші. Кинемо матраци внизу в коридорі, де коні стоять. — Він схопив з хромованого прута рушник і кинув його Марте. — На, йди умийся.
— Але я й не стомився, — повторив молодий і підвів очі на Лойза. Той розгнівався і нахмурився:
— Вмийся, кажу тобі! Він нас смердить.
— Хто каже, що від нас смердить? — спитав Марте і навіть не поворухнувся, коли рушник упав на підлогу.