Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— Одразу після… одразу ПОТОМУ, — сказала Адді, — було жахливо багато випадків вандалізму.

Марте не перепитав її, що таке вандалізм.

— Ти хочеш сказати, що багато понищили в церквах?

Вона кивнула.

— Люди хотіли помститись, хоч на чомусь. Сьогодні нам важко зрозуміти. І як усі вони збиралися жити далі? Можеш мені сказати?

— Старе впаде, проб’є заміни час, — дерев’яним голосом продекламував Марте, — нове життя розквітне на руїнах.

Заскочена, вона збоку глянула на нього.

— Ти поет?

Він засміявся присоромлено.

— То не моє. То від Лойза. Він так зо два рази казав, коли ми дивилися на такі давні речі. Капелан казав, що то кара Божа. Ти теж віруєш?

— Капелан? А хто це такий?

— Ну, святий отець.

— Не знаю. У нас немає. А ще — кара Божа! Безглуздя. У всьому винен Божевільний Учений, це ж кожному відомо.

Марте такого не знав, він також не знав, що таке вчений, тому мовчав і дивився на Адді. Цього йому вистачило. Вона стояла, спершись стрункою правою ніжкою на уламок рокайлю, відкинула каштанове волосся, в якому заплуталась сонячна доріжка, в очах блиск. Нікого й нічого вона не боялась, вона була причетна до міської влади.

— Слухай, — ледь чутно почав Марте, — як я тебе файно попрошу, скажеш мені, як роблять світло?

— Яке світло? Маєш на увазі електрику? І гадки не маю. То знають спеціалісти. Треба у них спитати.

— А що то є — спеціалісти?

— Таке знає навіть… — вона запнулась, раптовий здогад відбився в її очах і злегка розтулив губи. — Звичайно, вам ті спеціалісти не потрібні. — Великим і вказівним пальцями вона обхопила його біцепси і легенько стиснула. — Як кістка, твої м’язи, — схвально промуркотіла вона. — Марте Гартований!

— Не треба! — спалахнув він і відштовхнув її від себе, потім набурмосився і похитав головою. — Я не хотів. Бігме ні! Але…

Адді тільки засміялась і знову відкинула за плечі волосся. Вона вмостилась на пророкові і зміряла Марте очима, зичливо, зацікавлено, але трошки поглядом тітки Зоні, коли та дивилась на скіпку і міркувала, чи вже можна нею розпалювати.

— Як ви, власне, там поживаєте, в Розенгаймі?

— Ні в якому Розенгаймі, — поправив він. — Там рідко буваємо. Хіба що на пару тижнів. Чоловікам роботи не бракує.

— Полюєте? Ятері ставите?

— Ятері? Не-е. Або лишень на дрібноту. На щупака маєм верші. То найліпше, коли трохи моква, гейби ясно, але мжичить. Тоді… — він урвав, побачивши, що Адді не розуміє жодного слова. Вона не цікавилась минулим, до того ж ніколи не читала, що маорі для поняття «червоний» мали сорок різних слів. — Я там неспеціаліст, — закінчив він.

— Так і має бути, — погодилась дівчина. — Точно так ви й маєте жити, так правильно. Навіщо тобі там електричне світло?

— Річ зовсім не в тім, — хрипко відповів Марте.