Фантастика Всесвіту. Випуск 2

Лойз (Марте це помітив) злякався, але тільки на мить, потім знову зашкірився так само дурнувато, як раніше перед брамою:

— То ми ще в школі вчили, ще тоді, в Нижній Баварії.

Стражник засміявся і показав на лавку біля дверей:

— Заждіть хвилинку, посидьте отам.

Лойз і Марте сіли.

— А вони мають право… відбирати у нас рушниці? — півголосом запитав Марте.

— Чисто, чисто, — також півголосом буркнув Лойз. — Чисто організовано.

Раптом двері, що вели до сходів, відчинились, у них з’явився великий, плечистий чолов’яга в плямистому комбінезоні і в береті, він мав при собі зброю, очевидячки, мав право носити і на території фортеці.

— Ґерт Шульц, — відрекомендувався він Лойзові і потиснув йому руку.

— Алоїз Ретцер, — відказав той. Марте ще ніколи не чув його повного імені. — А це мій хлопець, Марте.

Шульц, чи як там його, Ґерт поставив багато запитань, і Лойз знову розводився про рознемців, знову про «пишне місто», щоразу, коли він повторював, голос його звучав урочистіше.

— Нам про світло розповідали, — сказав Лойз.

— Ага! — жваво відреагував Ґерт Шульц і засміявся. — Світло у нас є! Ходімо.

Вони подались за Ґертом Шульцом і вийшли на міст. Під мостом стрімко ніс свої води Інн, і місто звідси було таке гарне, що Марте перехопила подих, — старовинні палаци, багатоповерхові будинки з небитими шибками, дерева на терасах, що круто спинались угору, круглі й чотирикутні вежі, а понад усім — дві цибулини соборних веж, над якими кружляли соколи. За мостом тягнувся ряд будинків, від них наліво відходила широка вулиця, але Ґерт Шульц повів їх через брамну арку праворуч у круту вуличку, що. вела вгору до середмістя. На вуличці було гамірно, їм назустріч проїздили вершники і клацали підковами коні, прогуркотів великий трактор на металевих шипах, а в одних розчинених воротах було видно чоловіка в масці, який схилився над шматом заліза і спрямував на нього сліпучо-синій струмінь полум’я. Стільки життя, зосередженого в одному місці, Марте ще ніколи не бачив.

На трикутному майдані з водограєм і статуєю Богородиці, куди вивела вуличка, було повно дітлахів. Вони почали сміятись, верещати і танцювати довкола них. Лойз і він пустили гафлінгерів до водограю, щоб напоїти. Було спекотно. Діти похапали один одного за руки і побігли хороводом довкруг чужих, щось співали про селюхів, які хотіли чи то голку, чи то ножичка, і про дружин, і про городян. Ґерта Шульца з ними вже не було, він зайшов до великої будівлі зліва.

— Що там діти співають? — спитав він Лойза.

Той не відповів, сердито дивився просто перед собою, вдивляючись у високий собор, на сірому кам’яному мурі якого росли берізки й горобина.

— Ах, ось воно як, — промовив він сам до себе. — Так воно. Дивись! — раптом вигукнув він і штурхнув Марте. На балконі будівлі зліва стояв чоловік у розкішному блакитному з золотом лапсердаку, він повільно підняв руку і помахав нею.