Країна снігу (збірка)

— Гидко, як у мелодрамі!.. Брехня! Я не була з ним заручена, хоча, здається, дехто вважає навпаки. Тим більше в гейші я пішла не заради нього. Просто я не могла інакше зробити.

— Ти все загадками говориш.

— Гаразд, я поясню. Певно, був час, коли вчителька мріяла нас одружити. Тільки мріяла, але вголос цього не висловлювала. Щоправда, ми з ним здогадувалися, що в неї на душі. Та між нами нічого особливого не було. От і все.

— Друзі дитинства.

— Так. Та й ми майже весь час жили окремо. Коли мене продали в Токіо, він один проводжав мене на станцію. Про це написано на першій сторінці мого найдавнішого щоденника.

— Виходить, якби ви жили разом, то давно одружилися б?

— Сумніваюсь.

— Невже?

— Чого ви, власне, турбуєтеся про нього? Все одно він скоро помре.

— Я от думаю: негаразд, що ти не ночуєш удома.

— А я думаю: негаразд, що ви так кажете. Як людина при смерті може стати мені на перешкоді? Я робитиму те, що мені подобається.

Сімамура не знайшовся, що відповісти.

Але чому Комако знову не сказала жодного слова про Йоко?

З іншого боку, навіщо Йоко — тій Йоко, що самовіддано, по-материнському доглядала хворого у вагоні, — приносити, та ще й так рано, одежу Комако? Адже між сином учительки й Комако щось таки було…

Як звичайно, Сімамура дав волю своїм химерним здогадам.

— Кома-тян, Кома-тян! — почувся тихий прозорий голос. То був прекрасний голос Йоко.

— Спасибі! — Комако вийшла в суміжну кімнату. — Ти сама принесла? Такий тягар!

Йоко, здається, нічого не сказала і пішла.

Комако торкнулася струн пальцем, підтягла їх, настроїла інструмент. Часу було досить, щоб почути, як звучить у неї сямісен. А от двадцять п’єс для сямісена Ясіті Кінея, додатково до звичайного збірника етюдів, були для нього цілковитою несподіванкою. Він узяв їх у руки і спитав:

— Ти по них управляєшся?

— Так, у мене ж немає вчительки. Що ж я вдію?

— А домашня?

— Вона паралізована.

— Тоді хай пояснить словами.

— В тому-то й біда, що їй відібрало і мову. В танцях вона ще сяк-так може помогти, лівою рукою покаже, якою ще володіє. А от гра на сямісені завдає їй мук — вона ж безсила що-небудь порадити.

— І ти всі ці ноти розбереш?

— Аякже, розберу.

— Ти уявляєш, як зрадів би видавець, коли б довідався, що десь у горах не любителька, а справжня гейша вчиться по його нотах. Та ще й як старанно вчиться!

— Коли я працювала в Токіо молодою гейшею, мене навчали переважно танцю. Про гру на сямісені в мене збереглися невиразні спогади. А тут, якщо забуду, ніхто не підкаже. Одна надія на ноти.

— А як у тебе зі співом?

— Поганенько. Пісень, якими супроводжуються танці, якось навчилася співати. Нові заучую по радіо або від когось почую і запам’ятаю. От тільки не певна: погано чи добре в мене виходить. Одне слово, співаю, як умію. Смішно, але в мене свій стиль. Перед знайомими втрачаю голос, зате в чужому колі почуваюся чудово.

Вона трохи знітилася, потім опанувала себе і глянула на Сімамуру, немов ждала, щоб він заспівав.