Янголи, що підкрадаються

— Шльондрою вона була, бабця Юхимова, — Агнеса, як завжди, говорила холодно, від чого навіть найбрутальніші слова у її вустах звучали медичними термінами. — Зі «стрибками» вешталася і в тридцять дев’ятому, і під час війни. Та не просто так гуляла, а ще й бандерівців їм виказувала — своїх. За це повстанці й розстріляли її десь у лісі, у сорок п’ятому. Поховали, як собаку, і могили не знайдеш. Мати Юхима така сама була — ця вже з партійними тягалася, заради кар’єри. Яблуко від яблуні, сам знаєш…

— А її справді звали Домініка — ну, бабусю його?

— Чорта в пеклі спитай!

Мати вперто не хотіла приїздити до Києва, і знайомитися з Нікою теж не бажала. Втім, це Любко зрозуміти міг. Міг зрозуміти глибину й гіркоту жіночої, образи, мамину злість на покійного чоловіка і на своє невдале життя, не міг втямити лише одного — ненависті, з якою Агнеса ставилася до Ніки. До нього ніяк не доходило, у чому ж винна дівчинка.

— Їй лише п’ять років, мамо!

— Саме так. І вона вже жорном висить у тебе на шиї. А що буде далі? Коли вона виросте й почне судитися з тобою за житлову площу? Чи коли ти захочеш одружитися? Що скаже твоя жінка на такий доважок? Спробуй-но переконати будь-яку порядну панну, що ця дитина — не твоя!

— Що я її не у п’ятнадцять років народив? Мамо, це смішно!

— А як на мене, плакати слід! Хвойда та, що Юхима звела, від тебе на скільки була старша? На два роки? Так отож. І не такі ще випадки бувають!

— Мамо, ніхто батька не зводив. Він три роки без нас жив, доки не одружився остаточно.

— Таки остаточно, — у голосі Агнеси прозвучала якась зловтіха. — Що є, то є.

І тут Любомира осяяв здогад.

— Ти що, чекала, що він повернеться?

Мати активно заперечила — надто активно для того, щоб він повірив, однак достатньо, щоб назавжди відмовитися від ідеї звести докупи двох найдорожчих його жінок. Слова Агнеси справдилися частково, бо на всіх прогулянках Любка, що з вигляду був старшим за свої календарні літа, всі необізнані сприймали за батька Ніки. Проте ця обставина не тільки не ставала на заваді романтичним знайомствам, а й перетворилася ледве не в їхній каталізатор. Татусь-одинак — це було так зворушливо, так незвично… Дівчата, як зомлілі мухи, сипалися Любкові до ніг, а ті, виховані на гарній поезії панянки, що впізнавали його, були готові до вживання тієї ж миті, коли він, збентежено усміхаючись — а він і справді цілком щиро, непідробно ніяковів, якщо його впізнавали — говорив: «Так, це я — той самий Шеремет», — від душі ненавидячи при цьому осоружне визначення «той самий». Любомир був стриманим у своїх стосунках із жіноцтвом, частково тому, що боявся піти протоптаною татом, широкою кривою доріжкою, частково — тому що не розумів кайфу «самого процесу», без душі, а найголовніше — через Ніку. Він жив для неї, справді сприймав її вже як доньку, а не як сестру, і боявся самої думки про те, що може подати їй поганий приклад.