Дощило птахами

Чарлі турбує не та частина Марі-Денеж, яку закутано в хутро, — він добре знає, як гаряче у м'якому гніздечку, бо часто спав там із Любком. Він переймається білою променистою плямою — головою Марі-Денеж, що визирає з гнізда, парою, яка йде від неї і збирається в білу хмаринку. Мороз дужчає.

— Розкажи мені краще про Анж-Еме.

Він сподівається, що старенька засне, переповідаючи багато разів розказану історію, і глибше зануриться у тепле хутро.

— Коли ми познайомились, мені було сімнадцять, а їй — двадцять один. Її туди привела нервова виснаженість після народження першої і єдиної дитини. Виставили діагноз — прогресуюча меланхолія — і зробили гістероктомію[6]. Коли ми спізналися, вона була в жалюгідному стані. Цілими днями гойдала у великій залі неіснуюче дитя. Мені діагностували раннє недоумство через те, що я бачила розкладання власного тіла. Згодом виправили на шизофренію.

Я теж колисала її дитину. Саме так почалась наша дружба. Я запитала, чи можна й мені поколисати, вона обережно поклала мені до рук немовля, я — теж обережно — взяла його і колисала, співаючи пісень. І саме так, по черзі колишучи уявне дитя, ми спромоглися бути не там, де були насправді. Упродовж року ми колисали дитя, потім малюк помер, ми влаштували похорон, і Анж-Еме стала королевою Шотландії та Англії. Пізніше додалися Об'єднані Нації і Карпати. Це нам урятувало життя. Роками ми панували над самими собою. Не помічали щурів і тарганів, не чули криків і стогонів. Жили у власному всесвіті, за своїми законами, тішились вигадками. Вона була королевою, я ж — покоївкою. І моє тіло трималося. Часом я відчувала, що воно відлітає, але чіплялась, тягнула — і воно поверталося.