Дощило птахами
- Автор: Сосье Жослин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-59-5
- Переводчик: Иван Рябчий
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дощило птахами». Краткое содержание книги:
Одного дня, дивним вивертом із розмови їй вдалося привернути увагу до коробочки Чарлі, що поважно стояла на поличці над ліжком. Анж-Еме — авжеж, саме так тепер треба її називати — перебувала на хуторі вже не перший день, і привезла із Торонто величезний італійський торт, що його вони споживали маленькими порціями, — таким ситним і солодким він був. Жодного приводу цікавитися коробочкою не було. Вона стояла собі на поличці, а старі сиділи за столом та їли неймовірно солодкий торт. Важко знайти пояснення тому, що відбулося. Хіба який злий хитрий дух, що скоцюрбився десь у глибині хатинки, примусив усі погляди звернутися до бляшанки саме тоді, коли Том зауважив (цілком безглуздо) щодо солодкого торту:
— О, це так смачно, що цього разу, Чарлі, я обійдуся без солі.
І всі — навіть Марі-Денеж і Анж-Еме, які ні про що не здогадувались, — поглянули на циліндричну коробочку. І хтось мав пояснити. За це взявся Чарлі.
Він інстинктивно відчув присутність смерті і заходився її гнати. Він пояснив, що коробочка містила ліки для невідкладної допомоги. Адже тут немає ні лікаря, ні шпиталю, — вів далі він, — а людина не все здатна витримати. В очах Марі-Денеж промайнула блискавка страху. «Та ні, тут ніхто не збирається помирати», — поспішно додав Чарлі. Але ж ніхто не захоче мати життя, яке йому не належить! Марі-Денеж заплющила очі. Не раз вона опинялась замкненою в чужому житті — на це пішло стільки років! Чарлі здогадувався, які думки вирували під щільно стуленими повіками. «А оце, — сказав він, показуючи на бляшанку, — саме це робить вечірнє сонечко яскравішим, коли ломить кістки, саме це дає наснагу жити, бо є впевненість — вибір існує. Свобода померти чи жити далі — хіба є щось краще від можливості щодня обирати життя?»
Ну ось — усе було сказано, вони більше не мали б повертатися до цієї теми, й усі в хижці зітхнули з полегшою. Смерть могла забиратися геть, залишивши по собі легку веремію. Розмова полинула в річище більш істотне, адже Том вирішив розповісти історію Чарлі, аби переконати Марі-Денеж, — а раптом у неї зосталися сумніви? — що тут ніхто не збирається помирати. Старий упертюх надумав похвалитися своєю бляшанкою.
— А в мене є лише це життя — перше, і я за нього тримаюся, — зауважила Марі-Денеж.
Були й інші розмови. Невдовзі ліс мав заціпеніти під крижаним покровом зими. Звичайно узимку теревені точилися коло вогню — мляво, без зайвих рухів, — але ця зима минула напрочуд жваво. На хуторі ніколи стільки не говорили. З розмов з'ясувалося, що Марі-Денеж незламно налаштована прожити все, до останньої миті, і її дратувало, глибоко ображало те, що в неї украли життя. Вона раз-у-раз це казала.
Найчастіше такі розмови відбувались у Чарлі. Збиралися всі троє старих та іноді Анж-Еме. Часом на «Скандіку» підкочували і Бруно зі Стівом. Якщо у тісній хижці Чарлі скупчувалося шість осіб, вони переходили до будинку Марі-Денеж, просторішого й обладнаного аж трьома стільцями. Залишалося принести два сідала від Чарлі та металеве цебро — і сидячих місць вистачало усім.
Дещо закарбувалось у пам'яті. Наприклад, коли Бруно привіз китайські страви з ресторану в сусідньому місті. Шість алюмінієвих таць, по вінця повних свіжого рису, смажених овочів, реберець, тушкованих із часником, та панірованих креветок. Туди-назад — двісті кілометрів. Вже холодні страви поставили в піч, звідки вийняли гарячими й запашними. Про бенкет згадували ще довго.
Зима випала страшенно холодна й люта — вона вгризалась у ніс, щойно поткнешся назовні. Том зліг із грипом аж на два тижні. Ходила за ним Анж-Еме. Чарлі цілими днями пропадав у Марі-Денеж. Дзенькіт цвяхів, що не витримували морозу, лякав її. Рештою справ опікувалися Бруно та Стів — знімали пастки на зайців, крутили дірки у кризі, носили воду та дрова — вони робили все, адже Том дуже заслаб, а Марі-Денеж ціпеніла від дивних звуків у своєму будинку.
Ця зима згуртувала озерну громаду, що зіщулилася на самому денці страшенних морозів, — мешканці звикли триматися разом. Марі-Денеж розквітла, мов дівчинка, насолоджуючись увагою чоловіків. Зникли пісні-монологи, від яких гусла кров. І все ж у ній досі жили непідконтрольні страхи, найжахливішим із яких був страх втратити тіло. Щовечора, тікаючи від нього, вона стукала у двері Чарлі.
Жодної ночі вона не провела у своєму будинку. «Звикла до загальних спалень, — пояснювала вона Чарлі, — звикла засинати у їхньому затхлому повітрі, з двадцятьма жінками довкола, відчуваючи їхній гарячий подих, вагу мішаниці снів, а зовсім поруч, у сусідньому ліжку, — подругу Анж-Еме».