Екзорцист

Розділ перший

Її віднесли на край переповненого цвинтаря, де надгробки задихалися від тисняви.

Відправа була самотня, як її життя. Її брати з Брукліна. Бакалійник із крамнички на розі, що давав їй у кредит. Дивлячись, як її занурюють у пітьму світу без вікон, Деміен Каррас ридав із давно забутою скорботою.

— Ох, Диммі, Диммі…

Дядько поклав йому на плече руку.

— Не переймайся, Диммі, вона вже на небесах. Їй там добре.

«О Господи, хай буде так! Боже мій! Благаю! Хай буде так, мій Боже!»

Його чекали в машині, а він усе стояв біля могили. Нестерпною була думка про її самотність.

Їдучи до Пенсильванського вокзалу, він слухав, як його дядечки обговорювали свої недуги, так і не позбувшись іммігрантського акценту.

— …емфізема… тра’ в’язати з куревом… торік мало не ґеґнув, знаєте?

Вуста йому викривило від спазмів люті, але він не дав їм вирватися на волю, відчувши сором. Визирнув у вікно: вони проїхали повз благодійну установу, куди суботніми зимовими ранками, коли він іще лежав у постілі, вона ходила по молоко й мішечки з картоплею, а тоді проминули зоопарк у Центральному парку, де вона залишала його влітку, а сама тим часом жебракувала біля фонтана перед «Плазою». Побачивши цей готель, Каррас знову розридався, а тоді притлумив спогади, витираючи з пам’яті гірку вологу каяття. Чому ж любові довелося так довго чекати, чекати тієї миті, коли йому вже не потрібні доторки, коли все, що залишилося від людської близькості й відданості, обмежується розміром друкованої картки в його гаманці, призначеної для відправи: «In Memoriam…» Він знав. Це давня скорбота.

Він прибув у Джорджтаун якраз на вечерю, але зовсім не мав апетиту. Міряв кроками свою кімнату. Приятелі-єзуїти прийшли висловити спочуття. Надовго не затримувалися. Пообіцяли молитися.

Відразу по десятій з’явився Джо Даєр із пляшкою віскі. Гордо її продемонстрував: «Шівас ріґал»!

— Звідки ти взяв на це гроші, з церковних пожертвувань?

— Не будь ідіотом, бо я ж тоді порушив би клятву бідності.

— Ну, а звідки ж ти їх узяв?

— Украв.

Каррас усміхнувся, похитав головою, а тоді взяв склянку та олов’яний кухоль для кави й прополоскав їх у маленькій зливальниці ванної кімнати.

— Вірю тобі, — хрипко вимовив він.

— Ще ніколи не бачив глибшої віри.

Каррас відчув знайомий гострий біль. Притлумив його й подивився на Даєра, що сидів на ліжку, відкорковуючи пляшку віскі. Сів біля нього.

— Хочеш відпустити мені гріхи зараз чи пізніше? — спитав Даєр.

— Ти наливай, а гріхи відпустимо один одному.

Даєр наповнив склянку й кухоль.

— Ректори коледжів не повинні пити, — пробурмотів він. — Бо це поганий приклад. Гадаю, що позбавив його страшенної спокуси.