Екзорцист

— Ой, та я й не так багато про це знаю, — сказав Даєр. — Якщо чесно, то найбільше я дізнався від іншого джеба в кампусі.

— А що таке «джеб»? — поцікавилася Кріс.

— Так називають єзуїтів. Отець Каррас, він справжній фахівець у таких речах.

Кріс раптом насторожилася.

— О, це той смаглявий священик зі Святої Трійці?

— Ви його знаєте? — запитав Даєр.

— Ні, просто чула, як про нього згадували, не більше.

— Здається, він написав колись на цю тему статтю. Таке собі психіатричне дослідження.

— Тобто? — перепитала Кріс.

— Що тобто?

— Ви хочете сказати, що він психіатр?

— Ну звісно. Вибачте мені. Я припускав, що ви це знаєте.

— Слухайте, та хтось мені розтлумачить, про що йдеться?! — почав добродушно вимагати астронавт. — Що справді відбувається на тих чорних месах?

Даєр знизав плечима.

— Скажімо, усілякі збочення. Блюзнірства. Непристойності. Зловісна пародія на месу, під час якої поклоняються не Богові, а сатані, приносячи інколи в жертву людей.

Елен Клірі викривила в посмішці вуста, похитала головою й відійшла геть, примовляючи:

— Це вже занадто моторошно для мене.

Кріс не звернула на неї уваги.

— Але як це можна знати? — спитала вона в молодого єзуїта. — Навіть якби такі речі, як чорна меса, й існували, хто розповідав би про те, що там діється?

— Ну, — сказав Даєр, — я припускаю, що здебільшого це вивідували в людей, яких упіймали й змусили зізнатися.

— Ой, та годі вам, — втрутився декан. Він щойно непомітно долучився до решти. — Ці зізнання, Джо, нічого не варті. Людей піддавали тортурам.

— Не всіх, тільки пихатих, — незворушно відповів Даєр.

Присутні нервово захихотіли. Декан звірився з годинником.

— Ну, мені вже час іти, — сказав він Кріс. — Маю о шостій відправити месу в капличці Далґрен.

— А я правлю музичну месу, — засяяв Даєр. Тут його очі приголомшено розширилися, побачивши щось за спиною Кріс, і він миттєво споважнів. — Здається, хтось до нас прийшов, місіс Макніл, — застеріг він, кивнувши в той бік головою.

Кріс озирнулася. І аж зойкнула, побачивши Реґану в нічній сорочці. Дівчинка стояла й мочилася просто на килим. Утупившись невидющими очима в астронавта, вона промовила дивним, наче чужим голосом:

— Ти скоро помреш там, нагорі.

— О Боже! — вигукнула Кріс, кинувшись до доньки. — О Боже, дитинко, що ти, що з тобою! Ходімо нагору!

Вона схопила Реґану за руку й потягла її геть, а тоді озирнулася на зблідлого астронавта.

— Мені так прикро! — почала вибачатися тремтячим голосом Кріс. — Вона нездужає. Їй, напевне, щось наснилося. Вона не тямить, що каже!