Біла ніч
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3970-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Біла ніч». Краткое содержание книги:
Доклався до того Матвій Романенко, новий начальник Коломійця.
Уже воюючи в повстанській армії та маючи ранг, відповідний до свого міліцейського звання лейтенанта, Максим озирався назад і визнавав: тоді не вважав Романенка за ворога, — а лише дурнем і кар’єристом, який своїми безвідповідальними й непродуманими діями шкодить радянській владі. І більше, Коломієць розходився в поглядах із дружиною, бо та не бачила в більшовиках нічого доброго, натомість сам він думав — ідея гарна, от тільки виконавці на місцях погано її втілюють. Саме вони є ворогами народу, і про це Максим якось навіть щиро поривався писати самому Сталіну.
Дружина переконала не робити дурниць.
Коломієць вирішив убити Романенка.
Оперативну комбінацію розробив сам, розіграли з Оксаною як по нотах: приревнував жінку до начальника, напився й застрелив. П’ять років таборів, стаття суто кримінальна, потім вийде й знайде спосіб зійтися з Оксаною — таку мали задумку. Ніхто нічого не запідозрить, бо всяке трапляється в житті.
Війни вони не передбачили.
І загибелі Оксани під бомбами.
А потім колишнього миргородського міліціонера заслали разом із диверсійною групою сюди, у волинські ліси. Максим потрапив у полон до упівців, досить швидко й остаточно переконався в тому, що радянська влада — чужа й ворожа, узяв автомат і повернув його проти тих, кому присягнув служити. Без жодних докорів сумління та жалю[3].
Справді, той, кого назвали Східняком, зовсім не знав тутешньої специфіки взаємин із поляками, які подавалися радянською пропагандою союзниками в боротьбі з Гітлером. Це потім йому пояснили: поляки не менше тероризували українське населення, ніж німці й червоні. Вони мали претензії на територію й за будь-яку ціну намагалися встановити якнайширший контроль, тож сутички між Армією Крайовою та повстанцями були навіть запеклішими, ніж із німецькими й радянськими військами.
І це Коломієць прийняв для себе.
Аж поки Червона армія не зайшла на Захід України. Після чого поляки, як колись сам Максим, потроху прозрівали. Хай не до всіх, але приходило розуміння: підтримавши більшовиків і повіривши обіцянкам, спіймали облизня. Або ось-ось зловлять.
Головний провід, відчувши зміну настроїв, швидко вирішив використати їх на свою користь.
Так почалися перші, хай і обережні, спроби переговорів із польськими частинами, аби знайти союзника й спільно боротися з єдиним ворогом.
Коломієць як командир бойової одиниці знав лише те, що треба безпосередньо для виконання військового завдання. І досить приблизно уявляв глобальні процеси, які відбуваються за межами лісів. Інформацію для роздумів брав хіба з газет і листівок, створених референтурою пропаганди. Але як офіцер, котрий без перерви воює вже майже два роки, міг зібрати докупи різні факти, щоб зрозуміти загальну картину.
Факти ж утішали мало. Від початку року на лісову армію кинули як регулярні військові частини, спеціально зняті з фронту, так і війська НКВС, разом із конвойними та прикордонними. Крім того, формувалися окремі винищувальні батальйони. Картина складалася зі свідчень, які отримували, а часто — вибивали в полонених.
Червоні блокували цілі райони, відрізаючи повстанські сотні одна від одної. Селян залякували, щоб навіть не думали давати притулок лісовим хлопцям, годувати їх і взагалі хоч якось допомагати. Порушників показово страчували, та більшу частину все ж судили й відправляли по етапу за Урал, у Сибір чи казахські степи. На їхнє місце сотнями їхали російські спеціалісти, і організаторам розпущених не так давно колгоспів легко віддавали житла страчених та засуджених.
Умови для продовження боротьби ставали дедалі більш неможливі. Через те переговорні процеси з польською армією або затягувалися, або зупинялися. Свою роль відіграла й мобілізація — з березня по містах та селах почали масово гребти чоловіків до Червоної армії.
Олії у вогонь підливала майже повна відсутність польського опору: поляки записувалися до радянського війська здебільшого охоче, що дозволяло подавати їх як друзів більшовицької влади. Натомість українці переховувалися, як і де могли. Донедавна чоловіки призовного віку з різних причин воліли лишатися в тилу, по можливості тримаючись осторонь воєнних дій та наголошуючи на бажанні мирно працювати. Тепер вони тікали в ліси, поповнюючи повстанське військо.
3
Докладніше про це — у першій частині трилогії, романі «Чорний ліс».