Біла ніч

Учора вони нарвалися на засідку.

Їх брали в кільце, вирватися вдалося дивом і з великими, як для відділу, втратами.

Уже потім, коли нарешті відірвалися, хорунжий Максим Коломієць дійшов висновку: зрада була раніше.

Ще тоді, коли його відділ дістав завдання визволити мобілізованих.

Українців, яких по радіо та в газетах тепер голосно іменували визволеними, почали брати до Червоної армії майже відразу по тому, як вона повернулася на Західну Україну[2]. Під кінець минулого року радянські війська оголосили про звільнення України та інших загарбаних німцями союзних республік. Далі, як щодня говорили з репродукторів, переможна армія пішла через Польщу на Берлін. Але придатних для служби чоловіків гребли до війська, навіть попри обіцянки скорого розгрому Німеччини. Більше того: невдовзі по Різдві почалася велика операція, яку назвали блокадою. Мети в НКВС не приховували: оточити великі лісові масиви, заблокувати села, унеможливити пересування повстанських загонів і відділів з місця на місце. Їм відрізали доступ до продовольства й інших ресурсів.

Так досвідчені мисливці обкладають вовків прапорцями.

Місцеві агітатори заявляли: люди, змучені німецькою окупацією, прагнуть відновлення законної влади й миру. Лише бандитські формування, як називали в газетах і листівках повстанські відділи, далі чинять збройний опір, тероризують мирне населення. І, що найбільше тішило Коломійця, хочуть повернути назад гітлерівців, адже є їхніми посіпаками й служками.

Звісно, тішитися насправді не було з чого. Тут радше просилася сумна посмішка, адже Максим чудово знав, якого горя завдали німці. Не меншого, ніж поляки, і в природі взаємних воєн між ними й тутешніми українцями він нарешті остаточно розібрався. Хоч коли потрапив до повстанської армії вперше, майже два роки тому, протиріччя заганяли його в глухий кут.

Навіть якось замалим не коштували життя…

…Хорунжим він став зовсім недавно, коли прийняв сотню після загибелі командира Терена в урочищі Вовчак. Сам Коломієць назвав себе Східняком, і не поміняв псевдо й дотепер. Це суперечило повстанським звичаям, які вимагали змінювати позивні. Проте псевдо найкраще говорило, ким він насправді є.

Максим народився під Харковом, дитинство припало на дві війни й одну революцію, він утратив батька, який служив у Запорізькому піхотному полку й загинув під Люботином. Маму потім забрали з дому, вона не повернулася, і восьмирічний хлопчик не розумів, що відбувалося. Удома не було чого їсти, він подався світ за очі, і згодом на вокзалі в Полтаві завошивленого пацана підібрав міліціонер, визначивши тим самим Максимову долю.

Юнаком, щиро повіривши гаслам нової, остаточно переможної влади, записався в піонери. Щось почав розуміти, коли пішла хвиля гучних викриттів і газети й радіо переконували: країною котиться велика змова й зрада. Тут допомогла дружина Оксана, чий батько воював у Петлюри, і коли вона розкрила чоловікові цю таємницю, той і собі згадав, чийого роду. Тож обоє вирішили поки зачаїтися, і Коломійцеві вдалося: служив у миргородському карному розшуку, займався переважно кримінальниками й був на своєму місці, тож смертельною хвилею не накрило. Ніби обійшлося, та раптом прийшла біда: Марусю, молодшу сестру його дружини, заарештували.