Ностромо. Приморське сказання

Якби бодай щось могло спонукати мене знову відвідати Сулако, то це була б Антонія. І справжня причина цього — чому б не бути тут щирим? — справжня причина полягає в тому, що я різьбив її óбраз зі своєї першої любові. Як ми, ватага довготелесих школярів, приятелів двох її братів, як же ми дивилися знизу вгору на цю дівчину, яка й сама була щойно зі шкільної лави, — немов на прапороносця віри, рідної для всіх нас, але лише вона знала, як нести цю віру високо, з непохитною надією! Можливо, в її душі було більше зáпалу і менше умиротвореності, ніж в Антонії, але вона була безкомпромісна пуританка патріотизму без найменших домішок приземленості в думках. Не лише я був у неї закоханий, але сáме я найчастіше мав вислуховувати її нищівну критику моєї легковажності — от так само, як бідолашний Деку, — чи тримати удар її суворих неспростовних закидів. Вона не зовсім розуміла мої почуття, — але байдуже. Того дня, коли я прийшов до неї, зіщулений, але непоступливий грішник, аби сказати останнє «прощавай», вона так міцно потисла мені руку, що серце моє закалатало, і я побачив її сльозу, від якої мені аж дух забило. Насамкінець вона полагідніла, ніби зненацька збагнула (ми були ще такі діти!), що я справді вирушав у путь, у дуже далеку путь — аж у Сулако, незнане, сховане від наших очей в імлі затоки Пласідо[7].

Ось чому я часом прагну ще раз поглянути на «прекрасну Антонію» (чи, може, на ту, Іншу?), яка проходить у півтемряві величного собору, проказуючи коротку молитву над могилою першого й останнього кардинала-архієпископа Сулако, стоїть, заглиблена в дочірнє благоговіння, перед пам’ятником донові Хосе Авельяносу і, кинувши довгий, ніжний, відданий погляд на округлу меморіальну дошку Мартінові Деку, виходить, просвітлена, на залиту сонцем Пласу[8], струнка і сивоголова, — свідок минулого, зневаженого людьми, які нетерпляче чекають на Світанок Нових Ер, прихід нових Революцій.