Ностромо. Приморське сказання

Щодо їхніх особистих історій, то я намагався описати їх — Аристократію і Народ, чоловіків і жінок, латиносів і англосаксів, бандитів і політиків — так холоднокровно, як тільки міг у зáпалі та зіткненні моїх власних суперечливих емоцій. Зрештою, це також історія суперечностей і тих людей. Хай читач судить, наскільки заслуговують на інтерес їхні вчинки і таємні сердечні прагнення, розкриті в лютих скрутах доби. Зізнáюся, що, як на мене, то була доба міцної дружби та незабутньої гостинності. І тут мушу згадати вдячним словом пані Ґулд, «першу леді Сулако», яку легко можемо довірити таємному обожненню доктора Моніґема, та Чарлза Ґулда, ідеалістичного поборника Матеріальних Інтересів, якого мусимо довірити його Копальні — від якої в цьому світі нікуди не втекти.

Про Ностромо, другого з тих двох чоловіків, протиставлених за расовими та соціальними ознаками, яких полонило срібло копальні Сан-Томе, почуваюся зобов’язаним сказати дещо ширше.

Я без вагань зробив цього центрального персонажа італійцем. По-перше, це цілком вірогідно: за тих часів італійці юрбами посунули до Західної провінції, як пересвідчиться кожен, хто читатиме далі, а по-друге, не було нікого, хто міг би так добре триматися пліч-о-пліч із Джорджо Віолою — Ґарібальдіно, ідеалістом давніх гуманістичних революцій. Сам я потребував Людини з Народу, якомога вільнішої від класових умовностей та будь-якого усталеного способу мислення. Це не нападки на умовності. Я керувався не моральними, а художніми вимогами. Якби він був англосаксом, то спробував би встрянути в місцеву політику. Але Ностромо не прагне бути лідером у грі особистостей. Не хоче підійматися над масою. Він задоволений тим, що відчуває свою владу — не пориваючи з Народом.

Але передусім Ностромо є тим, ким він є, через те, що на створення його óбразу мене надихнув у дні моєї юності один середземноморський моряк. Ті, хто прочитав бодай кілька сторінок моїх творів, відразу збагнуть, щó я маю на увазі, коли кажу, що бути Ностромо за таких обставин міг Домінік, господар «Тремоліно». В усякому разі, Домінік чудово зрозумів би свого молодшого літературного двійника, хоч до його вчинку, може, й поставився б зі зневагою. Ми з ним разом уплуталися якось в одну доволі безглузду пригоду, але безглуздість — то пусте. Мене щиро тішить думка, що в ранній юності в мені, отже, мусило бути щось гідне, аби пробудити гіркувату вірність оцього чоловіка, його напівіронічне обожнення. Багато з того, що сказав згодом Ностромо, я почув із вуст Домініка. Тримаючи руку на румпелі[3], блукаючи по обрію безстрашним поглядом з-під мало що не чернечого каптура, який затінював йому обличчя, він проказував звичайний свій заспів до монологів нерозкаяної мудрості: «Vous autres gentilhommes!»[4] — і той його саркастичний тон досі звучить у моїх вухах. Це так схоже на Ностромо! «Ви hombres finos!»[5] Дуже схоже на Ностромо. Проте Домінік-корсиканець плекав у душі певну гордість нащадка шляхетного роду, якої Ностромо не мав, бо його родовід був іще давніший. Він — чоловік, обтяжений незліченними поколіннями предків, але без рідні, якою міг би похвалитися… Як і Народ.