Ностромо. Приморське сказання
- Автор: Конрад Джозеф
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-183-4
- Переводчик: Олена О’Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ностромо. Приморське сказання». Краткое содержание книги:
Такий провідник надихав, і фактично вся шкода, якої спромоглася завдати юрба, — це одна-однісінька підпалена купа шпал, які горіли добре, бо були просякнуті креозотом. Головна атака на залізничну станцію, контору ОПСК і особливо на митницю, де в сейфовій кімнаті, як було відомо, зберігався великий запас срібних зливків, цілковито провалилась. Навіть маленький готель старого Джорджо, який стояв на півдорозі між гаванню та містом, уникнув розграбування і руйнації, і не якимось дивом, а завдяки сейфам, оскільки спершу ним знехтували, а потім на нього вже не було часу. Надто вже сильно потіснив тоді нападників Ностромо зі своїми карґадорами.
Можна сказати, що він лише захищав своє. Від самого початку його прийняла як рідного сім’я господаря готелю, його земляка. Старий Джорджо Віола, ґенуезець із кошлатою сивою лев’ячою гривою — часто званий просто Ґарібальдіно (як магометани звуть за ім’ям їхнього пророка) — був, як казав капітан Мітчелл, «респектабельним сім’янином», от на його пораду Ностромо й покинув свій корабель, аби спробувати щастя в Костаґуані.
Старий, сповнений презирства до простолюду, як і належить запеклому республіканцеві, не надав значення першим дзвіночкам біди. Того дня він, як завжди, вештався в капцях по своїй «казі»[22], сердито бурчав собі під ніс щось зневажливе про неполітичну природу цього повстання і знизував плечима. Тому-то розлив юрби застав його зненацька. Пізно було вже кудись перебиратися з родиною, та й, власне, куди він міг добігти по тій розлогій рівнині з гладкою синьйорою Терезою та двома дівчатками? Тож, забарикадувавши всі вікна і двері, суворий дідуган усівся в потемках їдальні, поклавши собі на коліна стару мисливську рушницю. Його жінка сіла на стілець поруч, шепотом звертаючи ревні молитви до всіх святих зі святців.
Старий республіканець не вірив ні в святих, ні в молитви, ані в те, що називав «попівською релігією». Його божествами були Свобода і Ґарібальді, але він терпимо ставився до жіночих «забобонів», незмінно реагуючи на таке величним мовчанням.
Двоє його дівчат, старша — чотирнадцятирічна, а друга — на два роки молодша, скоцюрбились на посипаній піском долівці обабіч синьйори Терези, поклавши голівки на коліна матері, обидві перелякані, але кожна по-своєму: темноволоса Лінда — обурена і сердита, а білява Джізелла, меншенька, — збентежена і смиренна. На мить падрона[23] випустила доньок з обіймів, аби перехреститись і нашвидку заломити руки. Вона застогнала трохи голосніше.
— О! Джан’ Баттісто, чому ти не тут? О! Чому ти не тут?
Це вона волала не до самого святого Івана Хрестителя, а звала Ностромо, чиїм патроном той був. І Джорджо, який нерухомо сидів на стільці поруч, не витримав цих гідних осуду розгублених закликів.
— Ану цить, жінко! Ну до чого це? У нього є обов’язки, — буркнув він у темряві, а вона завзято запротестувала:
— Ех! Не маю я терпцю. Обов’язки! А як щодо жінки, яка замінила йому матір? Уранці я впала перед ним навколішки: мовляв, не йди, Джан’ Баттісто — лишися вдома, Баттістіно, поглянь на цих двох маленьких невинних діточок!
22
Каза (іт. casa) — домівка, будинок.
23
Падрона (іт. padrona) — господиня, пані.