Розбите дзеркало

— Згоден. — Ковбой заховав телефон. — І, так розумію, жодного з нас ти не підозрюєш.

— Уже ні. Бо не бачу сенсу в такому форматі зустрічі однокласників. Я взагалі не бачу сенсу в жодному форматі нашої зустрічі. Вже вибачайте.

— Теж не палаю бажанням, — погодилася Четверта. — До речі, в інше місце справді б не приїхала, пересунувши ділову вечерю.

— Хтось пробував передзвонити? — Борода постукав пальцем по екрану.

Замість відповіді Білява демонстративно викликала абонента, увімкнувши гучний зв’язок. Повторила, перекривляючи металевий жіночий голос:

— Цей номер недійсний.

— Отож. — Юрист вимкнув телефон. — Результат, напевне, однаковий. Хтось купив картку, скористався номером один раз, розіславши повідомлення. І викинув її.

— Усе одно міг бути хтось із нас, — уперто товк Борода.

— Кому з нас і для чого це треба? Тобі? — Юрист глянув на Біляву.

— Знову мені! Тепер ти пішов нахер! Усі ви пішли!

Ковбой вирішив нарешті взяти справу в свої руки.

— Може, скрутимо звук, стишимо градус і спробуємо спокійно розібратися?

— У чому? — поцікавилася Четверта. — Через що ми тут? Хто й для чого всіх сюди покликав? Ви хіба не знаєте? Хіба не розумієте — це може бути вона.

Молода жінка красномовно й багатозначно тицьнула пальцем у стелю.

— Вона мертва, — вирвалося в Білявої. — Давно.

— А місце, де нас сьогодні зібрали, — прокляте. Завжди було таким. Років сто щонайменше. Я вже не раз чула. Знаєте — повірила. Після всього — справді повірила.

— Послання з того світу, — гмикнув Ковбой. — Аж тепер подумав про це.

— Не вірю, — відрубала Білява.

— Поясни, у що повіриш, — легко погодилася Четверта. — Дванадцять років тому в цьому смердючому, давно покинутому й нікому не потрібному будинку зібралися шестеро. Ми і вона. Що тут сталося, знаємо тільки ми. Бо її вже нема. Не заводь, — вона жестом зупинила Бороду. — Винних уже шукали. Хто з нас винен більше, хто менше, хочеш поговорити про це? Я — ні. І клянуся: не купувала картку, аби розіслати кожному повідомлення й зібрати тут. Ось, якщо для когось це аргумент! — Вона перехрестилася.

— Я теж, — сказала Білява.

— Я тим паче, — додав Ковбой.

— Робити мені нема чого, — гмикнув Борода.

— Хоч тут повіримо одне одному. По старій пам’яті. — Юрист вимкнув телефон. — У мене немає відповіді, хто і для чого напружився зранку. Хто і для чого поміняв плани кожного з нас на нинішній вечір. Хто і для чого нагадав нам одне про одного й про те, що ми зробили. Ми всі, давайте визнаємо це вкотре, коли вже зібралися. Але в потойбічне втручання повірити не готовий.

— А я — готова! — Четверта тупнула ногою. — Готова! Це послання з того світу!

— Або чийсь поганий жарт, — припустив Ковбой.

— Чий? Тобі ж сказали — про все знало лише шестеро! Одна людина мертва! І якщо жоден із нас не писав ідіотське послання…

Четверта не договорила.

Пішла геть, штовхнувши на ходу Юриста плечем.

За нею пішов Борода, сплюнувши перед тим собі під ноги.

Далі — Білява, не дивлячись ні на кого, але показавши темряві середній палець.

Ковбой і Юрист лишилися вдвох.

— Ну? — спитав Ковбой. — Вони істерять. Ти завжди був розумнішим.

— Справді? — брови Юриста скочили вгору. — Аж тепер вирішив визнати це?

— Припини. Послання з того світу… Думаєш, серйозно?

— Я вже озвучив свої думки. Знаєш, краще б справді це був чийсь поганий, жорстокий, але потрібний кожному з нас жарт. Ти живеш із цим усі дванадцять років?

— Мені є чим забивати голову.

— Брешеш.

Юрист загасив ліхтарик, пішов геть. Кроки скоро стихнули. А Ковбой не квапився виходити, хоч дуже кортіло. Проте щось, чому нема пояснення, змусило лишитися в непривітному місці. Засунувши руки глибоко в кишені, дослухаючись до звуків, готуючись швидко реагувати на найменшу небезпеку, він неквапом обійшов увесь простір. Опинившись у тій самій кімнаті, завмер.

Здалося — або справді все враз ожило.

Зашелестіло в кутках, рипом відгукнулася продавлена підлога, свиснув протяг, холодом дихнуло під стелею. Ще мить — і будинок-привид наповнили звуки. Спершу це була какофонія, незрозуміла суміш вигуків. Поступово він почав чітко розрізняти їх. Голову на відсіч давав: усе час від часу виринало не лише в його голові. Кожен із тих, кого щойно побачив тут, напевне гнав від себе слова й фрази, які колись відлітали від цих стін.

Happy Birthday to You!

Няв-няв!

Хто ти така!

Танцюй, танцюй!

Це ж гра!